Азох – найвідоміша печера Карабаху

Жовтень 1, 2012 від Zina

Zina

Після відвідання двох головних міст країни наші душі забажали вирватись кудись подалі від людей на відкриті простори карабаського села та зайнятись дослідженням природних пам’яток. Обов’язковим об’єктом для відвідання, заприміченим на теренах інтернету ще до приїзду, була печера біля села Азох.


Оскільки за нашою давньою традицією виїхати рано ми не можемо, ми опинились в селі біля восьмої години вечора. Але ми в Карабаху – ми не падаємо духом! Водій останньої машини вислухавши наші розлогі роздуми про ночівлю в наметі, зупинив автівку серед села й заговорив до літнього дядька при дорозі. Вже через кілька речень, водій озирнувся до нас й сказав, ви будете спати в домі, сів в авто й поїхав далі. А ми лишились знайомитись з новим благодійником.

Нас чекала смачна вечеря в родинному колі за пляшкою горілки, гарячий душ і ніч на м’яких ліжках гостинного дому.

Прокинувшись зранку ми поснідали домашніми яйками та свіженьким ще теплим молоком. Від такого сніданку захотілось купити будиночок в селі та почати розводити корів, свиней та курей, короче в нас заграв голос української хлібопахарської крові, чи просто прокинувся маленький куркуль. В таких мріях ми вирушили до печери.

Перше що нас зустріло на дорозі – чорна гранітна плита з сріблястим написом: “Печера Азох, природній та історичний заповідник. Охороняється державою”. Такі інформативні стенди, здалеку більш схожі на надгробки, стоять біля всіх цікавих та важливих об’єктів в країні. Чому для звичайної мирної інформації використовують такі стели незрозуміло, але ясно, що плита з написом простоїть багато років, і можливо печера вже завалиться й поросте травою, але плита з написом ще стоятиме. Карабахці роблять не на мить, а на віки!


Наступне, що ми побачили – здоровезні металеві грати, що закривали вхід в печеру. Але, як каже народна мудрість, якщо є паркан, то є і дірка. Частина металевих рейок в воротах була знята, колючий дріт розсунутий, красномовно говорячи: “Незаконно, але ласкаво просимо в печеру”.

Від археологічних експедицій, що періодично працюють в середині лишились купа складених в сходи мішків з піском та схожі на риштування переходи. В печері за останній час знайшли серед купи кісток рештки печерного ведмедя та пращурів сучасної людини.



Печера зустріла нас високою вологістю та натовпом мух, що розмножуються на величезних купах природних добрив, які скидають зі стелі орди летючих мишей. Сторонньому спостерігачу здається що мишам взагалі не потрібно вилітати назовні, бо такий натовп жирних повільних мух, як скатертина-самобранка, завжди під рукою. Утворились така собі замкнена екосистема.


Тут в азохській печері я вперше в житті зрозуміла, чому про летючих мишей кажуть колонія. Вони висять на стелі суцільним килимом, що в світлі ліхтариків починає ворушитись. Щоб вилетіти з такого кодла миша відкриває, очі лупає ними направо і наліво, потім вивільнює з густого натовпу одне крило, після чого робить колоподібні рухи дупкою розштовхуючи сусідів на всі боки, і щойно з’являється доста місця відпускає обидві лапи. Так миша випадає з кодла товарок, розкриваючи обидва крила вже в процесі падіння. Колонія, випустивши чергового бажаючого, робить хвилеподібні рухи ущільнюючи мешканців й знову стає суцільною.



Від величезної кількості малих друзів всі фотографії з печер всіяні розмитими смугами та плямами. А так виглядають інші мешканці печери.


Сама печера – серія високих залів з вузькими переходами виводить знову назовні, роблячи під землею півколо.


  1. Влад коментує:

    Крутєцкі миші, але н(в)аша краще)
    Виділи? http://aroundtheworld1.com/

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *