Балада про ам’юшн, саперів і домашнє вино

Січень 28, 2013 від Bogdan

Bogdan

– … Ам’юшн!
Англійська нашого нового водія містера Нама залишала бажати кращого, але щира посмішка від вуха до вуха ні на мить не покидала його кхмерського обличчя, тож співрозмовник нам попався що треба! Тим більш, що він обіцяв довезти нас до самого Сієм Ріпа.
– Ну, ам’юшн! Знаєте, танки, автомати, гранати!
– А! Амюнішн! Амуніція! – нарешті зрозуміли ми, про що йде мова.
– Зараз я вам покажу! – з цими словами водій тисне на гальма так різко, що нас відкидає на передні сидіння.
Ми виходимо з машини, щоб подивитися врешті, що ж то за ам’юшн такий, містер Нам розгортає один з брудних мішків, звалених в купу в кузові пікапа. І… О, чо-о-орт! З мішка рудим оскалом визирають старі іржаві снаряди скоріш за все від гранатометів.

В цей час я відчайдушно намагаюся згадати слово “вибухівка” англійською, щоб запитати чи вибухова начинка все ще всередині. Але мозок наче переклинило, й я задаю найтупіше запитання з усіх можливих в даній ситуації:
– Are they dangerous? (Вони небезпечні?)
– Yes! Ve-e-ery dangerous! (Ще й які небезпечні!) – відповідає містер Нам з таким щасливим й хвацьким виразом обличчя, що можна було б подумати, це рибалка показує фотографію впійманої ним особисто акули, чи якийсь нумізмат показує свою колекцію монет Вікторіанської Англії.
– Ну що, поїхали далі? – питає він.
Я дивлюся на всіяну вибоїнами камбоджійську дорогу й уявляю собі, як високо оці мішки з “ам’юшином” підстрибують під час їзди по ній з швидкістю 90 км за годину, потім переводжу погляд на двері пікапа, прикрашені прапором Камбоджі та гордим написом “Камбоджійська саперна служба”. Далі дивлюся в прекрасні блакитні очі моєї дружини й читаю в них ті ж думки, що якраз пробігли в моєму мозку: “Ну якщо ці штуки дотепер не вибухнули, то, мабуть, протримаються ще трохи… Та й сапер в нас явно професіонал й знає, що робить.. Зрештою треба ж довіряти людям!..”.


Всю подальшу дорогу містер Нам розповідав про будні саперської служби, то жалівся, що робота в нього гірше не придумаєш, ще й зарплата – нещасних 250 доларів, то очі його переповнювались гордістю під час емоційного опису, яку гору старих боєприпасів вони з колегами нещодавно знешкодили в джунглях біля оцього-от села. І що скоро він хоче покинути свою саперську роботу й стати звичайним фермером. Бо фермери отримують 400 баксів на місяць, а найнебезпечніше, що вони можуть знайти на своїх полях, це кобра. Поведінку ж кобри передбачити значно простіше, аніж поведінку старого іржавого снаряда. В цей момент ми з Зіною якось одночасно озирнулися на танцюючі в кузові мішки з “ам’юшином”…

Вже неподалік Сієм Ріпу машина різко звернула праворуч, й на наші протести, що нам не в ту сторону, містер Нам з як завжди сяючою посмішкою відповів, що тут неподалік старого кхмерського храму живе його хороший друг коп, й ми в нього будемо пробувати домашнє кхмерське вино! При чому фрази “поруч з старим кхмерським храмом” і “домашнє кхмерське вино” прозвучали достатньо переконливо, щоб ми облизнулися й відразу ж припинили наші протести.

Й справді скоро ми проїхали велетенську парковку, заповнену туристичними автобусами, поруч з головним входом на територію храму. А ось за метрів триста непримітна ґрунтова дорога, перегороджена неоковирним дерев’яним парканом, що явно веде в потрібному напрямку. Ми з Зіною підмигнули одне одному, мовляв, дуже перспективна доріжка в обхід каси.

По приїзді до друзів містера Нама ми перезнайомились з усією їх великою сім’єю й прийняли холодний душ, що було справжнім задоволенням в тропічній спеці, а далі почалась гарна кхмерська гулянка!



Обіцяним домашнім вином виявилась дуже навіть приємна настоянка на якихось травах. Хазяїн жестами пояснив, що вони її п’ють не для того, аби сп’яніти, а для здоров’я по пляшці кожного ранку, що в принципі не завадило нам випити кілька пляшок. А щоб сп’яніти, вони п’ють “кхмер віскі”, при цьому хазяїн витягнув пляшку з якоюсь безбарвною рідиною й поставив її в кутик столу, залишивши її на фінал. Кхмерський віскі виявився міцним рисовим самогоном, міцністю він не поступався грузинській чачі, але неприємного запаху майже не було, лише незрівнянний смак натурального самогону.


Їли й пили ми під навісом перед будинком, при цьому хазяїн закликав до столу всіх сусідів і знайомих, що проходили по дорозі, тож компанія постійно доповнювалась новими персонажами, й їх імена ми вже навіть не намагались запам’ятовувати.

Й ось, підкріпившись кхмерською їжею й вином і домовившись з нашою чудовою компанією зустрітись тут же через дві години, ми з Зіною рушили на оглядини храму Бантей Срей…


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *