Процедура на кордоні проста і спокійна: дядя міліціонер в картузі типу аеродром та формі радянського покрою подивився наші паспорти, зняв з них ксерокопію й віддав назад. Разом з паспортами ми отримали невеличкий папірець, схожий на відривні клаптики з саморобних об’яв на ліхтарних стовпах, з адресою Міністерства закордонних справ в Степанакерті. Там потрібно отримати трохи більший папірець – дозвіл на перебування в країні.
Щоб не гаяти часу й покінчити з бюрократичною тягомотиною не спиняючись проїжджаємо місто Шуші й цілеспрямовано прямуємо в МЗС. З самісінького ранку понеділка там товчеться з десяток людей, всі заповнюють якісь анкетки, бігають туди-сюди й, звичайно, чекають в чергах…
Ми взяли й собі анкети: ПІП, дата й місце народження, номер паспорту…і упс, місце для фотографії. Як виявилось фото не потрібне. Легкий ступор викликало наступне питання: в яких містах та адміністративних районах країни ми збираємось перебувати. Хто їх знає ті райони, – лаконічно пишемо – у всіх!
Далі графи чи маємо родичів, де і в кого збираємось жити. Останній рядок перед датою й підписом термін перебування в країні, думаємо, рахуємо й пишемо до тридцятого липня, двох тижнів нам вистачить.
Чекаємо в черзі на можливість віддати анкети, потім чекаємо ще і ще. Чиновники перечитують анкети та переписують данні неквапно і вручну. За час очікування спілкуємось з греко-італійською парою, та, як не дивно, українцями. Не бачили земляків більше восьми місяців, радіємо. Як завжди з сімейних справ розмова швидко переходить на політику. Чоловік середніх років виявився з Донбасу. Ага! Питаємо як там в нього в місті підтримують президента. В Українця стає такий вираз обличчя ніби він випив чарку спирту й закусив лимоном. Та так, каже, як ви на стадіоні кричали. “Спасибо, жителям Донбаса…”
Тут нас викликають в кімнатку з чинушами:
– Ви тут написали всі регіони країни, а так не можна, – пояснює нам дівчина.
– Треба писати конкретно кожне місто й село. В нас там в холі висить карта, подивіться й напишіть.
Велика красива карта Карабаху, що висить в коридорі вірменською мовою. Дивимось карту на стіні поруч зі столом з дівчиною й починаємо виписувати різні міста.
– Ні-ні-ні!, – Репетує дівчина, – туди не можна, там біля кордону з Азербайджаном, туди не можна!. Уважно дивимось дівчині в очі й кажемо, а давайте ви нам самі з початку розкажете куди в вас не можна а куди можна, щоб ми даремно не писали.
Вона кліпає очима на нас і на карту, але не говорить нічого.
– Сюди можна? – Богдан тикає на село біля кордону з Азербайджаном поруч з міткою церква.
– Ні, там кордон.
– А сюди? – палець на позначці старі мости біля кордону Арцаху та Ірану.
– Ні.
– А тут? – Богдан показує на другу дорогу з Карабаху в Вірменію, що проходить біля Севану.
– Ні. Сюди теж не можна.
– А в Тигранакерт на розкопки міста подивитись можна?
– Ні.
– Та, куди ж в вас взагалі можна!!!!!
– Ну можна в Шуші, Степанакерт в Гандзасар, найвідоміший монастир в Карабаху. – перераховує дівчина і спиняється.
Ми дивимось одне на одного і думаємо, ми напишемо й поїдемо, а вони хай собі як знають. Пишемо довжелезний перелік міст та сіл й віддаємо папірці назад. Знову чекаємо в коридорі.
Сумарно процедура реєстрації забрала в нас години дві, по яких ми отримали листочок А5 з печаткою МЗСу і написаними від руки нашими прізвищами, номерами паспортів та переліком “дозволених” міст. Склалось враження, що хлопець який обробляв папери переписав всі ті міста назви яких зміг розібрати на наших анкетах. Вуаля ми офіційно в Карабаху.
Столиця невизнаної республіки Карабах нагадує наш любий, рідний, милий Франківськ. Центр вимитий і свіжопофарбований, а далі йдуть розкидані то квартали з висотками, то райони одноповерхових приватних будинків. Серед них ще можна побачити сліди нещодавньої війни за незалежність.
Серед міських будівель про війну нагадує будинок лікарні, сірий з вибоїнами від снарядів різного калібру, обсипаною штукатуркою та барельєфами, він майорить різноколірними філіранками з відчинених вікон. Лікарня стратегічно розташована прямо напроти кладовища, та меморіалу загиблим в усіх останніх війнах.
Самий-самий центр міста – парк з локальною назвою “П’ятачок”, а за офіційною – Ренесанс парк, потішив нас халявним вай-фаєм за яким треба було бігати від лавки до лавки. Бо як тільки ми скидали наплічники й вмощувались на лавочці, інтернет зникав в невідомому напрямку. Ми лаялись, збирались й шли шукати щастя на наступній лаві.
Ввечері в невеличкий фонтанчик в центрі парку починає танцювати та співати. Карабахцям не дає спокою слава Єревана і його пам’яток. Ми зависли в парку на кілька годин. Міський музей виявився закритим, а що ще робити в столиці ми не знайшли й, не довго думаючи, зібрались їхати в Шуші.
Символом Степанакерту можна вважати скульптурну групу, що в народі зветься “папік і татік” (дід та баба), а офіційно – “Ми і наші гори”. Правда нашому фотоапарату вона настільки не сподобалась, що він відмовився зберігати її фотографій в себе на карті пам’яті. Бабуся нагадує невеличкий будиночок з двоскатним дахом, що здалеку схожий на трохи припіднятий над землею трикутник. До нього впритул приставили в двічі більший прямокутник “дідуся”. При наближенні під бабусиним “дахом” проступають очі й рот не то закритий чадрою, не то по звіриному вишкірений. Прямокутна голова дідуся з боків обростає наростами волосся а знизу бороди. Отакі дві відірвані від всього світу голови, зроблені з рожевого туфу, розміром з будинок дивляться на трасу, що веде з Степанакерту в Аскеран. Вони символізують повагу до старшого покоління, та звертають увагу на велику кількість довгожителів, що проживають в країні.
Як це часто буває як тільки ми вдягли наплічники й почалапали в бік дороги на Шуші нас почали запрошувати в гості. Спочатку дивний дідусь трохи напідпитку в тельняшці з наколками на рука, що назвався “вором в законі щойно з відсидки”. Зразу згадалось як минулого приїзду в Вірменію біля гірського озера на Гегамському хребті один з місцевих хлопців обійнявши мене за плечі розказував: “Я только что из тюрьми вышел, человека убил, но ты не бойся,… не бойся, ти мне как сестра”. ..
Мила особливість Степанакерту – розкладена для просушки на подвір’ях та балконах вовна.
Після дідуся нас запросили двоє дядьків передпенсійного віку, вони сиділи за столом біля невеличкого приватного будинку, який від дороги відділяли клумби з квітами. Зайшовши на хвилинку попити водички, ми випили водочки, потім закусили борщем і лишились в них ночувати.
