– … Ам’юшн!
Англійська нашого нового водія містера Нама залишала бажати кращого, але щира посмішка від вуха до вуха ні на мить не покидала його кхмерського обличчя, тож співрозмовник нам попався що треба! Тим більш, що він обіцяв довезти нас до самого Сієм Ріпа.
– Ну, ам’юшн! Знаєте, танки, автомати, гранати!
– А! Амюнішн! Амуніція! – нарешті зрозуміли ми, про що йде мова.
– Зараз я вам покажу! – з цими словами водій тисне на гальма так різко, що нас відкидає на передні сидіння.
Ми виходимо з машини, щоб подивитися врешті, що ж то за ам’юшн такий, містер Нам розгортає один з брудних мішків, звалених в купу в кузові пікапа. І… О, чо-о-орт! З мішка рудим оскалом визирають старі іржаві снаряди скоріш за все від гранатометів.

В цей час я відчайдушно намагаюся згадати слово “вибухівка” англійською, щоб запитати чи вибухова начинка все ще всередині. Але мозок наче переклинило, й я задаю найтупіше запитання з усіх можливих в даній ситуації:
– Are they dangerous? (Вони небезпечні?)
– Yes! Ve-e-ery dangerous! (Ще й які небезпечні!) – відповідає містер Нам з таким щасливим й хвацьким виразом обличчя, що можна було б подумати, це рибалка показує фотографію впійманої ним особисто акули, чи якийсь нумізмат показує свою колекцію монет Вікторіанської Англії.
– Ну що, поїхали далі? – питає він.
Я дивлюся на всіяну вибоїнами камбоджійську дорогу й уявляю собі, як високо оці мішки з “ам’юшином” підстрибують під час їзди по ній з швидкістю 90 км за годину, потім переводжу погляд на двері пікапа, прикрашені прапором Камбоджі та гордим написом “Камбоджійська саперна служба”. Далі дивлюся в прекрасні блакитні очі моєї дружини й читаю в них ті ж думки, що якраз пробігли в моєму мозку: “Ну якщо ці штуки дотепер не вибухнули, то, мабуть, протримаються ще трохи… Та й сапер в нас явно професіонал й знає, що робить.. Зрештою треба ж довіряти людям!..”.

(more…)