Життя в Куньміні без фоток
Наші митарства з хати на хату в Куньміні були вельми цікавими. Спочатку була грандіозна хата однієї норвежки, потім, як не дивно, квартира куньмінських українців, які викладають тут англійську, що до речі досить непоганий спосіб підзаробити грошенят – іноземним викладачам тут платять +/- 150 юанів на годину, що складає наш бюджет на три дні. А вже в самому кінці ми зависли на квартирі АВП.

Для тих хто не знає що то за звір і з чим його їдять коротеньку історичну справку можна отримати на сайті “Академии вольных путешествий”. Насправді зустріч з академією чи просто її адептами нас переслідувала ще з Вірменії, а коли зустріч назріває, то вона має відбутись. Ми ж зі свого боку намагались уникнути зустрічі з цілою купою автостопщиків зібраних під одним дахом на тривалий термін, бо якось воно здавалося стрьомним.

Для нас автостоп став чимось схожим на повсякденні прояви життя типу дихання, вживання води чи їжі. А тому назва АКАДЕМІЯ лякала своєю науковісттю, а звичне в цих колах питання чи були ми на лекціях Антона Кротова (засновника АВП) ставило нас в глухий кут, взагалі це ім’я вже досить довго переслідує нас неначе привид комунізму по Європі. Скільки разів ми вже чули питання “А ви були на лекціях Антона Кротова? А ви читали книжку Антона Кротова?” вже важко й пригадати. А що без лекцій не можна автостопити? А що після того ще іспити треба складати, а потім, може, дають диплом? І чи дійсний цей диплом за межами Росії?

Та все вийшло ще веселіше ніж ми очікували. Дім АВП, який знімається і певний час функціонує на кошти благодійних пожертв мешканців та дотації власне Кротова, виявився милою квартиркою на 13 поверсі багатоповерхівки. Де, на власних килимках та спальниках, спали в повалку всі різношерсті мешканці. На момент нашого заселення в дім таких впертих автостопщиків як ми більше не було. Всі приїхали так трохи стопом, трохи літачком, трохи поїздом.
Перед заїздом в дім я хвилювалась, що весь час спілкування буде зводитись до перебору автостопних байок по всім країнам, хизуванням кількісттю кілометрів за життя і за день, кількістю днів без їжі, без води і грошей… Десь так воно і вийшло. А ще були розмови про то хто де що купив дешевше ніж інші. І в кожній фразі відчувалась неприхована цілковита зверхність, до тих дурнів, що витратили на 2-3 юані дорожче. Хоча за всією цією показухою нам вдалось розгледіти щирих, сміливих і веселих індивідів.

Взагалі за останній рік нам зустрілось стільки чудових людей, що важко навіть всіх згадати. І, як не дивно, в мене сильно покращилось ставлення до наших співвітчизників. Цим ми завдячуємо веселій дівчинці Марині, яку ми зустріли в Македонії, харків’янину Анатолію з казахського міста Атирау, донецьким буддистам, з якими наші шляхи перетнулися в Киргизії і нашим кунмінським українцям Каті, Марті і Андрію. Завдяки ним всім продовжується наша подорож і покращується віра в людей, за що їм окреме ВЕЛИКЕ ДЯКУЮ!