Дорога в Лідзян з чаєм, фруктами і весіллям

Грудень 15, 2012 від Zina

Zina

Потусивши в Кунміні ми, не довго думаючи, майнули в славне місто Лідзян. Лідзян широковідомий своєю відреставрованою, вичещеною і вельми туристичною старою частиною міста. Тож зібравши деякі манатки ми пішли стопити на трасу що прямує від Кунміня на захід.
Варто було нам прорватись через терени колючого дроту, що захищає в Китаї всі автобани від варварських набігів автостопщиків, як нам спинилась машина без номерів. І, о диво, в середині виявився хлопець, що хоч трохи розмовляє англійською. Тож знайомтесь це Джон і його дівчина, ім’я ми так і не дізнались, але перекладається воно як дощик.


Джон живе в невеличкому по китайським міркам місті Джінхонгу на самому півдні провінції Юньнань, де, як і всі там, займається продажем чаю. І не просто чаю, а самого що не є, славетного пуеру. Зараз в нього відпустка, а за сумісництвом ще й відвідини родини Дощіка і ділових партнерів по провінції. Їх шлях прямував прямісінько в Лідзян, тож ми з задоволенням всілись їм на хвіст.

Спочатку нас понесло в рідне місто Дощіка, де ми повечеряли в родинному колі, де нас частували дивними, але дуже смачними гіркими огірками і зеленим горошком. Знехтувавши нашими благаннями про місце для намету на подвір’ї будинку нас повезли в великий блискучий готель, де працює хтось з родичів та знайомих наших китайців.
Перед тим як вкласти нас спати Джон відвіз нас в чайну де ми куштували пуер, що своїми руками десять років тому зібрала Дощик. Столи для чайної церемонії здоровезні, помпезні і монументальні, з суцільного шматка дерева розміром два на три метри чи з не сильно менших каменюк. А ще до чаю подають соняшникове насіння, якісь зернята і попільнички. Мабуть китайцям запах чаю цигарки не забивають.

Ранок почався за планом. Прямо з готелю нас забрали і повезли показувати місця де виріс Дощик. Ми відвідали апельсиновий сад її тата і купили мандаринів в її бабусі.

Ці краї славляться на весь Китай своїми апельсиновими садами й виноградниками, але на жаль до кінця року їх зрубають, бо тут планується нове чудо китайської економіки – автомобільний завод.


А це ставочок, де наша Дощик плавала в дитинстві, його скоро, мабуть теж не стане.

Забивши половину багажника апельсинами для друга в Лідзяні ми порулили вперед. Оскільки їхати довелось не головною дорогою, то і якість її місцями була не китайська. І зовсім збивала з пантелику повна відсутність будь-яких вказівників на інші населенні пункти. Зате дорогами часто проходили запряжені в вози флегматичні буйволяки.

Потім ми спинились купити ще смачнючих невідомих нам фруктів, знов таки для друга в Лідзяні. Ці жовті штуки ростуть на деревах дуже схожих на мушмулу. По мірі дозрівання фрукти, мабуть з метою захисту від птахів і туристів, обмотують поліетиленовими пакетами.

Далі дорога почала петляти між горам і на мигах з вкрапленнями слів “Діор” і “Шанель” нам пояснили, що проїжджаємо ми широковідоме у вузьких колах парфюмерне село. Тут вирощують якусь запашну рослину, яку потім експортують в самісіньку Францію. Запах в неї дуже сильний, свіжий і трохи лимонний. Перша асоціація яка спала мені на думку – лимонна вербена.

Тут настав час ближче познайомитись з національною приналежністтю наших китайців. Як виявилось, знову таки завдяки пальцям, мигам і зачаткам англійської, Джо належить до народності Ї, а дощік до народності Бай. І зараз ми їдемо в гості до її знайомих байців в село тут неподалік обідати.

Тут ми потрапили в справжній вир подій. Бо маленьке село якраз готувалось до завтрашнього весілля. Ролі були розподілено типово: за круглими столами на малесеньких ослінчиках сиділи жінки і різали, кришили і рубали їжу всіх мастей. За одним столом дрібнили курей, за іншим різали тофу, а там далі чистили і терили якісь корінці. За окремим столом в тіні від навісу сиділи чоловіки, і здогадайтесь робили що? Правильно! Грали в карти й пили пиво. Між чоловічим і жіночими столами бігали зграї дітей.

У великих казанах варилось сало.

Як виявилось половину апельсинів ми привезли сюди на весілля. Серед цього всього галасу накрили стіл для нашої невеличкої компанії. Коронне блюдо, яке готують тільки баї – кров’янка з рисом – майже як в україні, просто і смачно.

Собаки бігали в передчутті завтрашньої феєрії

А поруч жували свою жвачку великі волохаті буйволяки

Треба сказати, що ці великі й гарні тварни відразу нам полюбились. В буйволів рідка жорстка шерстка, товста шкура, здоровенні роги, добрі очі й, як правило, спокійний характер. А ще з ними легко подружитися, якщо принести з собою щось смачненьке, хоча б сухе кукурудзяне листя.


Влаштувавши фотосесію з місцевими дівчатами і буйволами, ми наїджені до стану “щас спою” спокійненько доспали решту дороги до Лідзіану.


  1. Вікі коментує:

    Дуже миле селище, та і природа навкруги. Шкода що там скоро все зміниться.

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *