Довга дорога до В’єнтьяну

Грудень 30, 2012 від Zina

Zina

Я вже казала, що в Лаосі існує своя цілком своєрідна атмосфера. Якщо вам призначено зустріч на 9.00, то це означає що вона почнеться коли всі зберуться. Тут є золоте правило: ніхто нікуди не поспішає. Воно розповсюджується як на державні установи, так і на бродячих собак та кішок. Якось непомітно це розповсюдилось і на нас: для стопу ми вибрали тіньочок при дорозі, сіли на знайдені неподалеку ослінчики й почали сидячи махати проїжджаючим раз на півгодини машинам.


Десь за годину нам пощастило. Спиналась в’єтнамська вантажівка з двома водіями, що голосно заржали на наше “но мані” й активно замахали руками зазиваючи в середину кабіни. В одного з водіїв на околицях пам’яті знайшлись деякі зачатки англійської, ми ж не могли похвалитись знанням в’єтнамської. Так і порозумілись.

Перші порожні кілометри від Луан Намти виявились лише квіточками, ягідки почались коли ми заїхали в гористу місцевість. Вузька двохполосна дорога ще звузилась і стала як ліжко півторачка – одному ще якось, а от вдвох вже не розвернешся. Так і тут коли, не дай Боже, зустрічались дві машини, що їхали на зустріч одна одній вони пригальмовували до 10 км на годину і кожна з’їжала одним колесом в кювет, так і розходились.

В двох метрах від цього “сорому догоробудівельників” стоять малесенькі лаоські будиночки. На високих і не дуже ніжках, прикрашені орнаментами на плетених з соломи стінах, ці халупи уособлюють простоту лаоського побуту. Між ніжками будинків бігають маленькі чорняві дітиська, що роблять великі-великі очі коли бачать білих людей і голосно репетують “Сабайді-і!” тобто “здрастє!”. Між дітьми бігають кури, а іноді навіть свині. При цьому діти виглядають щасливими і задоволеними, і за весь Лаос я побачила лише одна дитину що плаче.


На крутих віражах цієї дороги ми стали свідками трагічних подій. Все почалось з того що нас обігнала на повній швидкості лаоська вантажівка, що мчала як навіжена. Круті повороти і вузька дорога, здавалось, не хвилювали водія. Через кілька поворотів ми побачили цю ж вантажівку з чорним слідом від гальмів під колесами на асфальті і потрощений селянський дерев’яний візочок. В такі візочки замість коней чи буйволів запрягаються самі місцеві жителі і тягають врожай з полів чи дрова з джунглів. Але в цьому візочку, мабуть для розваги, везли двох малих. Один лишився при тямі лише з розбитою і залитою кров’ю головою, а от другий… Йому прибулі лікарі вже не допомагали.
Мене відверто здивували реакція лаосців. Переконавшись, що малому вже не допомогти, вони почали жваво обговорювати інцидент, в ролях показувати як і що сталось, і гомоніти між собою. Не було ні криків, ні прокльонів, ніхто не намагався витягти з машини водія і вбити на місці чи просто натовкти йому писок. На нього навіть не кричали. Голосила лише мати малого, інші жінки лише намагались її заспокоїти.
Я ж сиділа в кабіні і думала: що б встигло зробити з водієм вантажівки, що вбив дитину, українське село за цілу годину в продовж якої ми чекали на медиків і поліцію.

Десь тут наші в’єтнамці розказали нам що в них тут насправді дві машини і одна з них перевернулась, то ж ми їдемо спочатку до неї, а потім вже в столицю країни В’єнтьян. Не довго думаючи ми захитали головами – ми вам теж поможемо, а потім разом далі, ми не поспішаємо.

Починаючи з полудня водії почали виказувати нетерпіння на жестах показуючи, що хочуть їсти. Але до цього питання вони підійшли вельми оригінально. Проїжджаючи через чергове село ми спинились і пішли на ринок де купили 5 кг рису, якісь зелені стебла, пучок кінзи, часник, цибулю, жменю свіжого чілі перцю, кілька корінців імбиру і двох живих курей.

Десь о четвертій годині ми дістались до місця аварії напарників. В хлопців перекинувся причеп, зроблений з розпиленого морського контейнеру. І в’єтнамці вже другу добу за допомогою трьох домкратів, купи дрів, каміння і кількох бочок з під дизпалива, не шкодуючи себе, самостійно намагаються поставити причеп на колеса.

Прибуття підмоги у вигляді двох в’єтнамців та двох українців було відсвятковано бенкетом у кнайпі неподалік!

Оскільки сьогодні вже було пізно, продовження робіт по підйому причепу відклали на наступний день, а тим часом – вечеря в причепі нашої вантажівки, роль якого успішно відігравав контейнер для морських вантажних перевезень. Власне в ньому ми з Богданом і переночували, постеливши на фанерну підлогу килимки й закутавшись в спальник.

Наступного дня Богдан пішов крутити домкрат разом з трьома в’єтнамцями, а я разом з шеф-кухарем – на імпровізовану кухню прямо на проїжджій частині. Тут то і прийшов кінець тим бідолашним куркам, що були куплені на ринку.



День роботи домкратом і підсування бочок під причеп завершився одним ривком бульдозера. Причеп на колесах – завтра рушаємо далі.


Та щоб дістатись до столиці нам знадобилось ще майже повних два дні в кабіні в’єтнамців – на вузьких серпантинних дорогах з зовсім відсутнім місцями асфальтом надто не розженешся.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *