Джети-Огуз – “Сім биків”, прогулянка до льодовика і заплив

Листопад 4, 2012 від Zina

Zina

Промайнувши місто Каракол ми подались на південний берег славетного озера Іссик-Куль. Це узбережжя більш кам’янисте і прохолодне навіть влітку, а зараз від суцільно-засніжених білих вершин віяло недосяжною холодною величчю. В період радянського санаторно-курортного буму це узбережжя оминули увагою, фокусуючись лише на гарячих мінеральних і радонових джерелах, що в де-не-де прорвавшись через Тянь-Шанські гори виходять на поверхню.
На один з таких водних курортів, який оточують чарівні багряно-червоні скелі ми й направили наш автостопні ноги і все що над ними.


Вже на повороті в село Джети-Огуз нам спинився, хто би міг в таке повірити, виплід вірменської автомобільної промисловості. Проїхатись цією легендарною автівкою нам вдалось лише тут в Киргизстані. ЕрАЗ віз в вантажному відсіку розбірну юрту й собаку. Коли двері відчинились собака вибіг назовні й почав з очманілим виразом морди описувати кола навколо машини. На наше питання чи не треба запхати малого назад водії відповіли:
– Та він кусається. Сам добіжить.
Десь на пів дороги водій спинився, придивився до шаленого тремору стрілок біля керма й попросив мене дати каністру з водою. Далі спокійненько не виходячи з кабіни підняв кришку, що слугувала за стіл чи додаткове сидіння між водієм та пасажиром переднього сидіння. Під кришкою в клубах гарячої пари ховався двигун, коробка передач й решта важливих автомобільних нутрощів. Кудись в середину цього гарячого портативного пекла залили воду, й авто рушило далі. Воістину вірмени монстри автомобілебудування!

Під’їхавши до курорту в повній темряві ми побачили невеличкий ряд будиночків, в яких де-інде світилось якесь віконечко і єдиний вуличний ліхтар, що освітлював прохідну санаторію. Маючи його за орієнтир рушили в той бік. Від прохідної на зустріч нам рушив невисокий, як і всі середньоазіати, киргиз в чорному. Порівнявшись з нами він грізно запитав:
– Куди?
– Гуляти. – Локанічно відповіли ми, маючи дядька за охоронця.
– Гуляти це туда, – сказав дядько й махнув рукою в бік будинків, що тонули в цілковитій темряві, – а туда, це санаторій, – продовжив далі вуйко. – А може ви намет ставити? Якщо так, то ставте прямо тут в мене на подвір’ї біля магазину.
Вже привчені до практично відсутності безкоштовної допомоги від тутешніх мешканців, ми прям очманіли від здивування. Але на пропозицію пристали.

З самісінького ранку нам відкрилась чудова панорама червоних, підсвічених сонечком, скель. Саме завдяки ним селище і курорт носять свою назву – сім биків. Одначе, як я не вдивлялась, побачити сім лежачих биків мені не вдалось. Мабуть вітер і дощ зробили свою справу і кілька кам’яних велетнів з часом просто розтало.

Залишивши намет на подвір’ї місцевого культурного центру-магазину ми рушили вздовж річки вгору. Нашою метою було дістатись до озера, що мало бути десь там далеко попереду, а якщо пощастить то дійти і до льодовика.

Дорогою нам зустрілось кілька джерел з яких витікає тепленька, руденька і добряче смердюча водичка. Це і є славетна лікувальна місцева вода.

Потім пару кілометрів нас підвезли лісоруби ЗІЛом. Вислухавши нашу історію один з них сказав:
– Ех, якби в мене теж була дружина, то було б тепло спати і дрів не треба. Але дружини нема – мушу рубати дерева.
Отака місцева економія на опалювальних пристроях.

Наша дорога спокійненько підіймалась в гору іноді перетинаючи суцільно замерзлі крижані потоки. Сонечко, яке з’явилось зранку лише щоб показати нам всю красу червоних биків, остаточно заховалось за хмари. Все сіро, настрій сірий, фотки сірі – йдемо вперед.

Так, пройшовши половину часу, що лишався до ночі, ми спинились посередині мальовничої ущелини. Залісені ялинами схили переходили в круті кам’янисті сірі скелі, а між ними серед вузьких пасовищ змією біг холодний потік.

Згідно з планом треба нам далі потік перейти, але ні. Так не перестрибнеш – камінчиків не вистачає, а роззуватись і лізти в крижану воду рідними теплими ніжками не хотілось до сліз.
[photonav url=’http://wj.in-love-travel.com/wp-content/uploads/2012/kyrgyzstan/panorama-jeti-oguz-gorge.jpg’ mode=’move’ popup=’none’ animate=” container_width=” container_height=’500′]
Потинялись ми берегом шукаючи переправи поки з перевалу не прийшла сніжна хмара. Про те, що вона сніжна, ми довідались одразу – холодний вітер і дрібний густий сніг не давали жодного шансу на помилку. Тож зробивши кілька фото, з відчуттям, що ми зробили що могли, повернулись до хмари спиною, а до долини передом й жваво пішли вниз.

Як ми не поспішали але фінішний відрізок нашого тридцятикілометрового маршруту ми доходили вже в темряві. Тут в мене сильно розболілась ліва нога. Місце над п’яткою почало пекти й добряче боліти при кожному кроці і чим далі тим сильніш.

На другий день після сніданку ми пішли оглядати санаторно-курортний комплекс. В якому найбільшу цікавість для нас мав басейн з гарячою водою. Як виявилось вода в ньому не така вже й гаряча, 15 хвилин які відпущено на плавання місцевою медсестрою ми ледве виплавали. Але все одно були задоволені – не погрілися, то хоч помилися. Після гірських переходів гігієнічні процедури вкрай необхідні.

Зібрали ми речі, й постало питання: що робити? Йти знов нагору до водоспаду, переходити через перевал і спускатись в сусіднє село, чи спокійно вертатись вниз на трасу? За другий варіант голосувала моя нога, яка взувши черевик після плавання пекла й боліла немилосердно, здоровий глузд і лінь, але перемогла впертість і цікавість. Ми рушили вперед і прямо біля дороги зустріли горностая.

Знайти водоспад серед гірських лісистих схилів виявилось досить складно, якби не інструктаж хазяїна магазину, що стеріг наш намет, і справжнісінького дива, не бачити б нам водоспаду.


Далі почали з нами грати в ігри гори: ніби на карті зовсім малесенький відрізочок лишився до перевалу, а насправді йти довелось ледь не дві години.


До цього додавалась моя неквапна хода через травмовану ногу. Отак ми ледь-ледь дошкутильгали до перевалу аж опів на п’яту годину вечора. Отака панорама відкрилась нашим очам з перевалу:
[photonav url=’http://wj.in-love-travel.com/wp-content/uploads/2012/kyrgyzstan/panorama-pass-2805.jpg’ mode=’move’ popup=’none’ animate=” container_width=” container_height=’500′]
На третій день нога не покращала, а погодні умови погіршали. Ранком навколо намету було біло-біло від снігу, а потім мокро-мокро від дощу. Під ним ми оглядали червоні скелі тутешньої ущелини. Загальними обрисами вони схожі на індійські храми з еротичними барельєфами.



За пів дня ковзаючи на розмоклій глині ми сповзли до дороги на Бішкек і, не роздумуючи ні секунди, почали ловити авто в столицю.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *