Ферма в Такчу

Лютий 6, 2013 від Zina

Zina

Автостоп сільськими камбоджійськими дорогами чудовий! Хоч трафіку майже немає, та час від часу проїжджають невеличкі вантажівки чи пікапи, й водії, як правило, не мають нічого проти кількох білих на додачу до різношерстої компанії, що вже й так їде в кузові.
Доїхавши до потрібного повороту ми поплентались засипаною розпеченим піском дорогою до річки, біля якої має бути ферма нашого нового кхмерського друга.


Нас посадили на пластикові стільці під навісом біля дому. Навколо ходили довгошиї, як динозаври, кури й собака, а з темряви дому на нас визирало двоє кхмерських дітей. З дороги нас відразу ж пригостили свіжими, повними солодкуватого соку кокосами.


А потім показали садок, в якому в круглих ямках росли королі фруктів – дуріани. Їх колючі сіро-жовті плоди нагадували підвішених в сітках на дереві їжаків. Ці дерева були гордістю нашого друга, бо приносили найбільше прибутку його маленькій фермі. Живучи на зарплату директора середньої школи, грошей вистачало лише на газолін для мопеду, ранкову каву і обіди в місті. Фермою, в нашому розумінні просто садком плодових дерев, завідувала його працьовита дружина.

Надвечір мені з Богданом запропонували залишитись і пожити в селі в другому будиночку шкільного вчителя, який він нещодавно побудував на дальній ділянці саду. Нас не довелось довго вмовляти, але для повної ясності ми запитали, чи хоче він з нас гроші за ночівлю. Кхмер подивився на нас й махнув рукою: “Ні-ні! Грошей не треба! Живіть собі”.

Так ми оселились на фермі. Іноді ходили купатись в річку, іноді доходили до ґестхаусу, який з невідомих причин називається тут курорт, але має одну важливу деталь – інтернет. А кожного дня відразу після світанку ми виходили снідати на місцевий ринок, де повним незнанням кхмерської мови дуже веселили всіх продавців.

Та за три дні хазяїн ферми між іншим запитав коли ж ми йому заплатимо. Попри всі домовленості кхмера загризла жаба, як то так, он в ґестхаусі іноземці платять по 10 доларів з людини за одну ніч, а ми нічого. Пояснювати щось кхмеру про рівень комфорту в його бунгало повного комарів, павуків, жаб, ящірок і навіть змій, де ми спали на підлозі в наметі, і в нормальному номері ґесту не мало ніякого сенсу. А тим більш, враховуючи що директор школи їв і пив на наш рахунок, коли ми обідали чи снідали разом, ми не відчували себе чимось забов’язаними. Тож, подивившись одне на одного і на сонце, що якраз сідало за горизонт ми сказали: “Завтра їдемо геть”.

На прощання заплатили пів долара за електрику, яку ми ніби-то спожили, і на яку начебто щойно прийшов чек, і ще п’ять доларів за розбитий мною душ. Душ я розбила випадково: в темряві, коли взяла держак, зрозуміла, що щось ворушиться прямо в мене в руці. Я відскочила назад, душ вдарився об край унітазу й розлетівся на друзки, а жаба, що сиділа на ньому і довела мене до паніки, пострибала в дальній кінець туалету й забилась в дірку.

Кхмер лишився незадоволений нами, а ми ним. Чого не можна домовлятись про гроші зразу і не клянчити їх потім. Їхали ми з відчуттям “умом кхмеров не понять”.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *