Хасанкейф. Історія, якої скоро не стане

Травень 13, 2012 від Bogdan

Bogdan

Всі, з ким ми балакали про наші плани відвідати Мардин, відразу ж на словах продовжували наш маршрут до Хасанкейфа, немов це було щось, що само собою розуміється.
Звісно ж про Хасанкейф ми нічого не знали, тож лише кивали головою: так-так, аякже. Звучала ця назва як англійська Hasan cave – печера Хасана. Хто такий Хасан? Й гадки не маю! Оскільки ім’я арабське, мабуть один з послідовників пророка Мухамеда. Проте гугл на запит Hasan cave не видавав нічого путнього. Тож на запитання, чи їдемо ми в Хасанкейф, й далі кивали: так-так, аякже! Хоч навіть не уявляли, де це.
Так було аж поки на карті я не помітив крихітне містечко Hasankeyf на березі Тігру. Оскільки воно було саме нам по дорозі, тепер ми могли твердо сказати: їдемо!


Отож після відвідин Мардина, про які ви можете прочитати тут: http://wj.in-love-travel.com/turkey/mardin-misto-golubiv-povitryanih-zmiyiv-i-arabskoyi-arhitekturi/, ми вирушили в Хасанкейф.

Десь посередині дороги почалась шалена злива з громом, блискавками, й дощем як з відра. Водій автівки вже запропонував підвезти нас далі, але побачивши на початку Хасанкейфа автозаправку з великим плоским дахом, я заволав:
– Дур лютфен! (Будь ласка зупиніть!)
Водій, мабуть, злякавшись, що щось сталося, різко натиснув на гальма, й ми чемно подякувавши, взяли рюкзаки й під дощем побігли до заправки.
Злива досить швидко вщухла, але за нею через кілька хвилин починалась нова. Так ми чекали добру годину: коротка, але бурхлива гроза на 10-15 хвилин з громом, блискавками і всім чим положено, але як тільки вона закінчувалась, надходила нова хмара, ще чорніша й бурхливіша.
Працівники автозаправки виявились хорошими хлопцями й відразу ж за місцевою традицією напоїли нас гарячим чаєм. От тільки порозумітись з ними було досить важко: турецька в цих краях відрізняється від традиційної турецької десь так само, як українсько-угорський суржик в селах Закарпаття від української мови, скажімо, полтавчан.

В перерві між грозами, коли ми вийшли надвір, один з місцевих запитав:
– Ночувати ви де будете?
– В наметі, – видавив з себе я, дивлячись на чергову темну хмару, від якої навіть на відстані брали дрижаки. Й, показуючи рукою на печери, видовбані в скелях неподалік, добавив:
– В печері…
– В печері небезпечно, – й жестами мій співрозмовник показав, що там водяться змії й скорпіони.
– Ну так, змії й скорпіони – не надто весела компанія.
Далі молодий курд щось швидко й довго заговорив, але я вже нічого второпати не міг. Тоді він зробив те, що роблять всі турки в таких ситуаціях: підвів мене до комп’ютера, ввімкнув google translate й почав вводити щось турецькою.
Кожного разу, коли турки викидають цей номер, в них на обличчях так і читається гордість за себе, мовляв я знайшов вихід, от який я розумний, ще й в інтернеті я справжній хакер! Та іронія полягає в тому, що програма-перекладач з турецької і на українську, і на англійську перекладає ну зовсім неправильно. Якби цей переклад робила не машина, а жива людина, можна було б подумати, що ця нахаба з нас насміхається 🙂
От і цього разу комп’ютер видав фразу: “Я вас обманюю без грошей”. Подивившись в курдські очі, повні чесності й гордості за себе, я витягнув паперовий словник, який завжди носив в кишені сорочки. Виявилось, що слова “брехати” й “ліжко”, “нічліг” в турецькій звучать приблизно однаково, як зрештою і в англійській. Тож наш друг мав на увазі: “я знайду вам нічліг без грошей”.
– Серйозно? Чудово! А де?
– В ресторані.
Оскільки в ресторані гостей прийнято годувати, а тим більше з гостей курди грошей як правило не беруть, ми відразу ж погодились. І не прогадали.

Ресторанчик “Yolgecen Hani” виявився досить милим закладом. Всередині антураж типу “творчий безлад”, на стінах й по всіх закутках висять всілякі антикварні речі, на кожному столику живі квіти. Вінчає обстановку підвішена до стелі колиска, в якій виріс сам хазяїн закладу.

Вид з тераси ресторану взагалі приголомшує. Тільки уявіть: прямо під вами бурхливі води Тігра, вдалині пшеничні поля й сірі пагорби за ними, обабіч два мости через річку, а головне – ліворуч на прямовисній стометровій скелі стоїть древня фортеця. Саме ж містечко так і дихає старовиною.

Хазяїн виявився приємним і прямим чоловіком й першим ділом запитав:
– То ви багаті?
– Звісно! – з іронічною посмішкою відповів я, демонструючи джинси протерті до такої степені, що вже невідомо як їх називати: джинси з дірками чи дірки з джинсами… На що хазяїн відразу ж запропонував нам вечерю. Хоча потім ще довго допитувався, як це так, подорожуєте вже пів року, а на готель грошей не маєте?
Для ночівлі нам виділили цілий банкетний зал з килимами на стінах, та подушками й низенькими столиками на підлозі – туристичний сезон лише починається, тож зал й так пустує.

А вже зранку ми вирушили на оглядини Хасанкейфу. А оглядати тут є що. З самої тераси ресторану видно залишки мосту через Тігр. Він був збудований ще 1116 року й вважається найбільшим мостом середньовіччя. На жаль до наших часів залишились лише кам’яні опори, оскільки сам міст був збудований з дерева – на випадок нападу ворогів, його можна було легко і швидко спалити. Це на жаль не допомогло врятувати багате колись місто на шовковому шляху від повного спустошення монголами в 1260-му.

Крайні опори слугують чиїмось житлом. Мабуть класно жити в опорах моста, ще й такого!

Зараз поряд з залишками старого стоїть новий сучасний міст. Вони якось дуже цікаво доповнюють один одного, неначе двоє близнюків, що народились з різницею в 9 сторіч.

Старовинних мечетей в Хасанкейфі не злічити, та все ж нам найбільш сподобалась мечеть Мевлана. Вона хоч і навряд чи може похвалитися своїм давнім віком чи хитромудрими барельєфами, але такого гротескного мінарету мабуть не має жодна інша мечеть ісламського світу:

Я вже не кажу про гламурні полосаті двері! Лишень уявіть такий вхід до якогось готичного собору – відвідувачам не буде відбою 🙂

Головною ж пам’яткою Хасанкейфа вважається замок на стометровій скелі над річкою

Збудований замок, як кажуть, ще римлянами, які називали його Кефе, далі тут господарювали візантійці, що в свою чергу перейменували фортецю на Кіфус. Стару добру традицію перейменовувати географічні назви підтримали й араби, які, завоювавши місто, назвали його Хісн Каїф. Найдавніша ж назва міста, що дійшла до наших часів ще з 19-го століття до н.е. – Іланшура.

Як би там не було, зараз залишки замку під надійною охороною касирів. Й тепер з кожного “завойовника” здирають данину в 5 лір, що порівняно небагато для такої пам’ятки. Після каси до замку веде доріжка з двометровим залізним парканом, щоб жоден відвідувач не зміг зробити крок вліво чи вправо й пограбувати вже давним-давно пограбоване.

Чомусь так повелось, що турки мають дивну пристрасть до всякого роду огорож й ставлять їх всюди при найменшій можливості.
Нам же каса, а тим більш паркан були якось не до душі, тож ми пішли ліворуч досліджувати печерне місто.


Скелі навколо досить м’які й податливі. Вирубати в скелі кімнати-печери тут мабуть простіше, аніж вирубувати прямокутні цеглини й з них збудувати будинок. Тому від замку на кілометри вздовж вертикальних кам’яних стін розходиться печерне місто.


Навіть в скелях над Тігром древні вирубували свої домівки. Дістатись до них протягом сухого сезону не проблема, але під час весняних паводків це видається непростим завданням.


Оскільки скельна порода досить м’яка, обвали тут не рідкість.

Ці сходи колись мабуть вели до чиєїсь оселі, зараз же їх справедливо можна назвати “сходами ви небо” або ж “сходами в нікуди”. Це вже як кому більше подобається.

Всередині багатьох печер-осель збереглись сходи, полички, переходи між кімнатами.

Деякі печери й тепер використовуються як прихисток для худоби.

А в інших дотепер живуть люди.


Поруч з печерами молоді корівки з явним задоволенням скубуть зелену весняну травичку. Вже через місяць чи два від зелені навколо не залишиться й сліду – літня спека тут без перебільшення пекельна.


На пагорбі навпроти основної фортеці виситься ще одна цитадель, з якої добре видно і її сестру на протилежному боці долини, і саме місто.


Поруч з цитаделлю невеличка вулиця з двома чи трьома будиночками.


На дворі ганяють дітлахи з яскравими водяними пістолетами.


В двориках пасуться домашні кролі й кури.

А в цій пічці й досі печуть хліб.

Новомодний загін для овець та кіз:

Самі ж вівці й кози ховаються від спеки в тіні віддалених печер.


Поволі долина звужується й перетворюється на зовсім вузенький каньйон з вертикальними стінами метрів тридцять.


Йдемо далі каньйоном. Вирубаних в скелях печер більш не видно. Про те, що колись тут вирувало життя, свідчать лише видовбані в камені сходи.

Ось за метрів двісті каньйон знову розширюється. Його стіни тепер не прямовисні, а поступово сходять додолу, утворюючи кілька терас, покритих різнобарвним весняним килимом.



По стінах каньйону від тераси до тераси ведуть стежини з такими ж вирубаними в скелях східцями. Однією з таких стежин вибираємось на вершечок пагорба й… шоковані не можемо відірвати очей від побаченого! Той Хасанкейф, що його ми бачили дотепер був лише малою частинкою колись величного й величезного міста. На сусідньому пагорбі за наступним каньйоном виднівся справжній Хасанкейф з стародавніми храмами, довгими кварталами кам’яних будівель і печерних осель. Нижче панорама побаченого нами (наведіть вказівник мишки на панораму й рухайте вправо-вліво)
[photonav url=’http://wj.in-love-travel.com/wp-content/uploads/2012/kurdistan/hasankeyf-panorama.jpg’ mode=’move’ popup=’none’ animate=” container_width=” container_height=’500′]
Виявляється основна частина міста не внизу під фортецею, як ми думали раніше, а нагорі за нею. Проте високий паркан та стіни каньйону надійно укривали її з усіх боків, а вхідний квиток дозволяв лише оглянути невелику її частинку поруч з фортецею.

На протилежному боці Тігру серед поля також можна знайти залишки старих мечетей та мавзолей Зейнел-бея – місцевого вельможі, що загинув в бою п’ять століть тому.


В самому ж Хасанкейфі життя йде як і тисячоліття тому: старенькі бабусі, сидячи на вулицях, обговорюють останні новини, а поміж розвішаних випраних простирадл ганяють дітлахи…


Та насправді цій історично-археологічній ідилії скоро може настати кінець. Турецькому уряду, як завжди бракує електроенергії, тому нижче за течією на Тігрі будують нову дамбу. Якщо її будівництво завершать, Хасанкейф з усіма своїми скарбами опиниться під водою, що вже сталося з Румкале. На поверхні залишаться хіба що фортеця на пагорбі та всюдисуща турецька каса…


  1. karmeljuk коментує:

    Був в Хасанкіфі пів дня. За вхід не хотіли платити, тож більшість часу провели в печерах на іншому березі Тигру. А вода в річці неймовірно бурхлива – купатися дуже небезпечно

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *