Найвідоміший курорт Іссик-Куля зустрів нас осінніми хмарами, що майже повністю ховали в своїх мутних глибинах білі засніжені вершечки навколишніх озеро гір. Темно-синє небо, відбиваючись у воді, здавалось трохи похмурим, але дуже близьким.
Місто без туристів порожнє, закинуте і повне сміття. Залишені з літа вивіски “Сдаются комнаты” і “Нумера” кумедно височіють на стовпах електропередач порожніх вулиць. На одному з таких стовпів ми знайшли вказівник “Музей” і мов зачаровані пішли за ним. Як і варто було очікувати музей виявився закритим.
Наступним 100% туристичним місцем є дивна територія обнесена височезним парканом всіяним відеокамерами як маєток нафтового магната. Біля входу красномовна табличка “Культурний центр”.
Довго намагаємось дізнатись в охоронця, що тут за центр і які в ньому експонати. Але, не отримавши, ніякої внятної відповіді окрім вхід коштує 300 сом (55 грн) з людини. Така астрономічна сума за невідомо що нас здивувала. Отак ця незрозуміла конструкція висіяна ангарами та баштами виглядає з пляжу.
Високі пірамідальні тополі, ще вдягнені в золотаве листя підбирались до пляжу і вельми прикрашали берег. Від їхнього золотого листя, що килимом лежало на дорогах та стежках порожніх баз відпочинку, на серці ставало тепліше.
Окрім нас берегом прогулювалась зграя чайок і кілька собак, що вельми цікавились вмістом наших кишень та наплічника.
Так ішовши вздовж прозорої води озера ми дійшли до закинутих диких пляжів зарослих непрохідними заростями обліпихи, на яку я чекала ще з свого ліцейного дитинства.
“Иссык-Куль воркует тихо,
Только что-то не в струю.
Я сажусь под облепиху
И тихонечко пою.”
Від Іссик-Кульської туги нас рятували смачні місцеві яблука, що дивились на нас крізь кожен паркан з облетілих осінніх садків. Набравши смачних друзів, ми рушили далі берегом…
