Тиждень тому ми залишили Астрахань й рушили на схід до кордону з Казахстаном. Дорогу оточували по-осінньому жовті дерева, з яких пориви вітру зривали кольорові листочки й кидали нам під ноги. Дорога, яка за всіма прогнозами мала бути жвавим міжнародним трактом, виявилась напрочуд порожньою. Але, перескакуючи з машини в машину, ми дістались до понтонного мосту перед останнім великим російським селом на нашому шляху – Красним Яром.
Бравий марш-кидок пішки через село і ось ми на прямій трасі до кордону. Якщо після Астрахані машин було мало то тут вони взагалі перевелися і вимерли як клас. Якось дістались до переїзду і тут перед нами постала у всій красі наступна проблема. Кордон можна тільки переїхати, ніякого пішохідного варіанту тут не передбачено. Крокуємо вздовж шеренги автівок, що стоять в довжелезній черзі. І тут, як нисполанне Богом диво, підрулює порожня легковушка з українськими номерами. Чемно вітаємось з водієм і вуаля – в нас є на чому їхати.
За півтори години стояння в черзі на кордоні ми подружились з харків’янином Анатолієм і добряче впали йому на хвіст. В дорозі було перше знайомство з місцевою кухнею у вигляді бішбармаку (дивної юшки з м’ясом, картоплею та тістом) та шубату (кисломолочного напою з верблюжого молока).
В розмовах та дебатах доїхали вже в темряві до міста Атирау, в якому наш земляк працює на будівництві нового нафтопереробного заводу. Так вже вийшло що Анатолій став нашим спонсором на ночівлю в місті та ще й подальшої подорожі країною. За що йому окреме величезне ДЯКУЄМО!
Дізнавшись про стан доріг в республіці зранку повернули на північ до міста Орал (Уральськ). Потім на південний схід до Актубе (Актюбінська). Водій Камазу, не дав гостям ночувати в наметі посеред незнайомого міста і лишив ночувати з собою в кабіні, попередньо нагодувавши вечерею. Розчулені такою гостинністю Середньої Азії ми мирно проспали всю ніч.
Довге плутання містом Актобе порадувало авіаційним університетом, за парканом якого, прямо при дорозі, стояли прикрашені червоними зірками продукти радянської авіапромисловості.
Наступна ніч застала нас під містом Аральськ, де серед рівного степу недалечко від чергового солончака ми розбили табір. Через залишені для вентиляції віконця в тенті намету в середину на спальники, речі, наші очі, волосся і носи надуло цілі бархани дрібного як пил піску. Очистити від нього органи зору й нюху зранку було не просто.
Поруч з нашим наметом спочатку з’явилось стадо корів з пастухами, а потім звідкись з боку міста прийшли верблюди. Вигляд цих шерстистих велетнів наповнював наші душі радістю. Вони неспішно крокували серед піщаних барханів, порослих де-не-де гострими колючками та вкритих битим склом і шматками пластику. На фотоапарат і на мене каравани пустелі не звертали жодної уваги.
Але підійти більш як на десять метрів я не наважилась, хто його знає які думки окрім “смачні зелені листочки на цих колючках” рояться в їхніх головах.
Десь серед степів ми проминали поворот на всесвітньо відоме казахське місто – Байконур. З дороги видно якісь великі тарілки й невідомі конструкції, а сам стартовий майданчик знаходиться далеко від траси та людських очей.
Ночівля на пустирі в Кизилорді пройшла без пригод. І ми, сповнені надії та сил, проїхали б дуже багато за цей день якби мій любий чоловік не залишив ножа, що підступно випав з кишені, в кабіні чергового Камазу. Дві години ми терпляче чекали поки водій повернеться з кар’єру набивши повну машину щебенем. За цей час познайомились з будівельниками, вони закінчують черговий шматок дороги з красномовною назвою “Західний Китай – західна Європа”.
От тільки швидкість нашого пересування країною катастрофічно падала. За цілий день дістались лише до Чимкенту. Ми вже здалеку навчились дізнаватись про наближення великих казахських міст – біля кожного горить сміттєзвалище. Воно огортало нас своїми випарами біля Атирау, чадило біля Кизилорди, а тут, біля Чимкенту, зустріло стовпом диму аж до небес. В темряві довго йшли об’їздною дорогою кудись подалі від цього запаху. Зовсім знесилені поставили намет на пустирі під лінією електропередач. На ранок гостинні казахи з сусіднього будинку покликали нас снідати і пити чай.
Купою машин доїхали до міста Мерке, останнього більш-менш значимого населеного пункту перед кордоном з Киргизстаном. Зранку нас тішили відроги Тянь-Шаню, що красувались в променях теплого осіннього сонця. Перед горами зібраним пшеничним полем здіймаючи стовпи пилюки стрибали коні та проходили табуни овець.
P.S. Інтернетом ходять чутки про диких звірів “прикордонників” та “митників” на кордонах середньої Азії, тому, ще до приїзду в Казахстан ми вивчили на пам’ять назву постанови казахського уряду про відміну реєстрації для громадян України. Але насправді все було просто і легко. Ніякого огляду речей чи дурних запитань. Печатка в паспорт і ласкаво просимо.
А перехід з Казахстану в Киргизстан взагалі зайняв секунд тридцять. Отака середня Азія 🙂
ех, молодці які!!! шкода, що в Грузії не перетнулись, але може вас вже там і не було… далі шлях в Китай ? чи поки плани тільки по Середній Азії поїздити ?
дяки! а ви вже в Україні? в Середній Азії вже зима на носі. так шо трохи поїздимо тут, а далі постараємось в Китай
так, повернувся – то ж була відпустка всього лише… круто вам, давайте там, обережно і успіхів! може ше колись і десь спробуємо зустрітись )
Нам киргизький прикордонник пропонував выддати йому залишки узбецьких грошей, за непотрыбныстю)