Пробіг Кіренськими горами. Частина перша. Замок Кантара.

Березень 29, 2012 від Zina

Zina

Кіпр. Середина лютого.
Все, все, все! Заврта їдемо в гори. Видивляємось на картах, що отримали в інформаційному центрі, де би нам було б зручніше почати. Кіренські гори тягнуться вздовж всього північного узбережжя Кіпру, поволі знижуючись з заходу на схід. Цікавіше поволі набирати висоту, тому йтимемо із сходу на захід від невисокого перевалу на початку півострова Карпаз. За перший день плануємо дійти до замку Кантара. Звісно поки ми збираємось, пакуємось, докуповуємо їжу і стопимо до перевалу минає половина дня.


Останній водій турок, що нас віз, був вражений нашим бажанням йти в гори і пройти їх всі. Розчулився й дав нам з собою пів кіла помідорів і дві хлібини. Ми відмовлялися, але не сильно. В нас виробилась помідорна залежність в Туреччині, а на Кіпрі від місцевих цін почалась страшна помідорна ломка. Сурова Кіпрська дієта складаєтся із бананів, хліба, молока, шоколаду, іспанського чи італійського вина в пакетах і консервованого тунця…

На повороті на початку туристичної стежки ми о другій дня. Здивовано розглядаємо нормальну автомобільну дорогу, яка, виблискуючи новим асфальтом, впевнено йде вгору. Ніякого маркування нема, але помилитись тут теж не можливо тіки один варіант іде вгору. Ну, напевно, це просто дорога до кар’єру, який ми бачили здалеку. А далі почнеться нормальна гірська стежка.

Підіймаємось, підіймаємось і доходимо до таблички.
Мда. Туристична стежка – нічого не скажеш. Після таблички ми перестали дивуватись грому серед ясного неба і почали дальньою стороною обходити кар’єри.

Наші сподівання не виправдались після кар’єру дорога стала гіршою, але все ще асфальтованою. А от маркування з’явилось – милі зелено-білі кружечки намальовані прямо на асфальті.
Сонечко починає спускатись до моря, а нашого замку все нема. Перша ночівля пройшла обабіч дороги в якійсь дивній вирубці з видом на фортецю Кантара.


Kantara fortress
Моторошну пластикову будку під замком ми побачили ще з далеку. Каса, на нас чекає каса. Ну підем подивимось, як обійти ту касу і взяти фортецю штурмом.
Kantara castle
Напис на коричневій пластиковій будці: квиток – 5 лір, для студентів – 2 ліри. Всередині двоє турків ріжуться в нарди. Богдан простягає 5 лір і каже турецькою:
– 2 студентські.
Один з турків неохоче повертається:
– Стюдент айді!
– Но айді. Ми з України.
Турок тупо:
– Стюдент айді!
– Но айдіот.
Турок ще тупіше:
– Но стюдент айді – 10 лір.
Ту Богдан починає з посмішкою торгуватись, але турок тупо відвертається в іншу сторону до дошки з нардами й на нас не реагує. Ми бачимо, що кіна не буде, турку на все начхати, лиш би папірець був. Тут ми помаленько починаємо рухатись в напрямку фортеці, час від часу обертаючись, чи немає погоні. Погоні немає – касир надто зайнятий нардами.
Kantara fortress
Туристична стежка явно складена з котроїсь із розібраних стін замку. Ну ніколи я не повірю, що не впадло було привести сюди машину каміння тільки для того, щоб туристам було зручніше підійматися.
Kantara fortress
Територія виглядає охайно, хоча більшою мірою не через те що тут прибирають, а через те що смітити зараз не сезон. Стіни сірі й похмурі, від них віє холодом, а в середині замку завиває вітер.

Високі прорізи в стінах, з яких колись визирали відважні хрестоносці й цілились в арабів, оглядають оточуючий світ з підозрою і презирством.


Через них бачимо як підкатує перший автобус з туристами. Типові старенькі брити вдягнені в футболочки й шортики з наплічничками чим швидше валять стежкою до фортеці. Ага, наївні, вони думають, що в середині фортеці нема цього холоднючого і пронизливого вітру…


Поки ми фотали зграя бритів забивши на екскурсовода збігала вниз і заховалась в мікроавтобусі.
Спускаємось. Турок з будки починає нам щось кричати про “Містер, тікет, тікет,..” вставляючи в турецьку шматки німецьких і англійських слів. Богдан йому чесно англійською каже: “Я ж давав гроші за студенський квиток, ви не взяли. То ж дякуємо за подарунок”. Потім додає ще турецькою “дякую і допобачення”. Касир репетує далі, безсило потрясаючи руками й товстим пузом, а ми, сміючись, швиденько йдемо геть.
Валимо далі: черсно маркована туричтачна стежка йде асфальтовою дорогою від замку вперед і вперед. Йдем, йдем, мабуть, зараз ця дрога поверне на перхресті вниз а ми підемо далі вже нормальною стежкою.

А нє-є-є. Перехресття як перехресття: чотири дороги і всі асфальтовані, а та що нам потрібна взагалі з відбійником. Гірський маршрут, нічого не скажеш. Забігаючи наперед скажу, що основна нитка маршруту йде лише дорогами, половина з яких взагалі асфальтовані гірські шосейки. Справді пішохідні стежки тут лише в якості альтернативних маршрутів, які незрозуміло чому падають вліво чи вправо глибоко вниз, або ж в якості підходів з навколишніх сіл. Одним словом пішки дорогами ходити нецікаво, тому беріть сюди ВЕЛІКИ. Це все маршрут для велосипеда.

Ну, ми не знаючи, що далі буде все те саме, чимчикуємо “стежкою” до позначеного на карті населеного пункту.
Село Кантара ну дуже дивне. Старі занедбані грецькі будинки зарослі плющем та виноградом ховались десь за старими пальмами та залишками парканів. Поруч з ними, обздоблені фонтанами, басейнами, невиразними колонами несумісних стилів, іншою показною розкішшю, стоять новенькі прямокутні турецькі будівлі. Обов’язковий їх атрибут – плоский дах з гордо настовбурченими вгору арматуринами по кутах. На центральній вулиці ще знайшлися кілька порожніх кабаків та собак. А от людей ми там не зустріли. Лише іноді проскакували автівки та промайнув автобус з британськими туристами. Від центру наша “стежка” спокійно пішла трасою вниз. Вниз, вниз, вниз і вниз.

В наші плани не входило падати метрів на сто сто-п’ятдесят вниз. Хрін з тими маркерами ми й самі молодці. Звертаємо в напрямку нашого маршруту на непримітну грунтову дорогу, що заросла молодою зеленою травичкою і виглядає на два порядки привабливіше ніж автострада з відбійниками, якою ми спускалися до того. Єдине що трохи затьмарювало нашу радісну ходу – можливість знайти в кінці стежки військову базу. Бо тут їх можна знайти в найбільш неочікуваних місцях…
І знаєте що ми знайшли в кінці? Нічого. За черговим поворотом дороги не було більше нічого. Перед нам постали колючі кущі, впереміш з густими соснами. Картина “Приплили”.

З горя, що закінчилась така чудова дорога, вирішили поїсти. І вертатись назад. Треба шукати спуск на марковану стажеку. Вона має теоретично, якщо вірити карті, йти десь нижче. Знаходимо чи то вирубку чи то потічок і починаємо спускатись ним. Схил крутий і всипаний дрібними вимитими водою з землі камінцями. Гуп! Розлетілись камінці з під моєї ноги і опинилась я на п’ятій точці. З заду лунає: “Будь обере.. ГУП!” Це вже Богдан. Його зустріч з землею виявилась не така м’яка. Виколупуємо камінці з його руки, заливаємо периоксидом водню й ще раз поминаємо не злим тихим словом чуваків з інформаційного центру. Але таки знаходимо довгоочікувану марковану грунтову дорогу.

По праву руку десь внизу виблискує в променях сонця середземне море. Деколи між нами і морем виринають гірські відроги вкриті невисоким, явно щойно посадженим, хвойним лісочком. Як ми дізнались потім, кілька років тому в Кіренських горах розгорілась величезна пожежа, що випалила дбайливо посаджені англійськими колонізаторами ліси.

Зараз серед рівних рядів молодих дерев чітко вимальовуються грунтові дороги, кількість яких нас не тішить. Заблукати тут може тільки сліпий, глухий і німий одночасно. Глухий не почує співів з мечетей у передгір’ях, а німий не зможе запитати в мисливців де тут дорога вниз.


  1. Лиля и Сережа коментує:

    Супер!!!Особенно замок на фоне палатки!!!

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *