Кіренські гори. Частина друга. Замок Буффавенто

Дорога після чергового підйому йшла самісіньким гребенем хребта. Не дивуйтесь: по гребню йде нормальна ґрунтова дорога, побудована греками, ще до кіпрського конфлікту. Справа гори швидко скочуються вниз до моря, синього і вкритого дрібними, як здається згори, біловерхими хвильками. Ця синь звіддаля набувала прозорості і якоїсь легкості, так що злиття її з блакиттю неба видавалось чимось очікуваним і цілком зрозумілим. Зранку, коли водяна пара ще не затьмарювала вид, на півночі високо над морем біліли Таврські гори. Змішуючись з хмарами молочні вершини зависли серед блакиті, лише натякаючи, що лінія горизонту проходить десь нижче.




Коли наша дорога, оминаючи чергове скупчення каміння, підходила ближче до лівого краю, нашим очам відкривалась кіпрська рівнина.

Оповиті такою ж димкою світло зелені поля розкинулись до іншого горизонту.

Темно-сірі асфальтові та рудувато-коричневі ґрунтові смужки доріг перехрещувались на цій зелені без всякої логіки. Іноді вони стікались до якогось турецького села. Серед нього височів білий мінарет зведений біля новенької мечеті чи присобачений до понищеної колишньої грецької церкви.

Не знаю яким церквам пощастило більше, тим що тепер слухають шматки Корану в своїх стінах, чи тим, хто ростить в собі траву та смітник. Хочу вірити, що камінню все одно і більш пощастило “новим мечетям”, вони не зазнали такого жахливого руйнування та нищення і їх хоча б будуть підтримувати в більш-менш людському стані. Але знайти старі фрески не можливо ні там ні там: мечеті мають бути чисті в середині – там фрески зафарбовано, а в інших обдерто і понищено.

Якщо ж відволіктись від сумного, то Кіпр звідси виглядає іграшково-казковим. Малесенькі будиночки, малесенькі тонесенькі дороги, світло зелений килим полів і синь моря. А біля дороги по кущах ховаються тендітні орхідеї й інші квіти.

Милуючись цією красою йдемо хребтом, починаємо думати про воду.

Ще одна неприємна особливість карти з інформаційного центру – відсутність позначок з водою. Десь від води до води треба пройти кілометр, а десь від ночівлі до ночівлі. Ну де прямо посередині хребта може взятись вода. А лишилось менше півлітра. Тут, після чергового повороту дороги, нашим очам відкривається диво. На узбіччі височіє фонтан з холодною гірською водою, а під ним накритий стіл повний всіляких кулінарних шедеврів. Закрили очі, помотали головою і мара спала – перед нами пожежний гідрант з якого дзюрчить вода, а під ним на землі лежать два грейпфрути. Швиденько не закриваючи очей, щоб і це не зникло, з’їдаємо фрукт, запиваючи водою.
Як там співалось в пісні: “і настрій мій покращився”.

Дорога наша прямувала до позначеної на карті літери “і”, що означало інформаційний центр. Отам ми ще розживемось водою, подумали ми і подвоїли швидкість. Інформаційний центр виявився сусідом лісової пожежної станції; природничого музею Кіренських гір; ресторану, де пив хазяїн з якимось гостем; купкою бараків, поділених на відсіки, і судячи по всьому переобладнаних під готельні номери для туристів і досить засміченого майданчика для пікніків. Майданчики для пікніків це окрема тема тут в Кіренських гора: монолітні бетонні конструкції, що складаються зі стола і двох лавок, розставлені хаотично чи півколом поруч з металевими чи бетонними коритами для розведення багаття. На території іноді є вода, але ніколи немає смітника і туалету, тому вся площа усипана сміттям різного калібру і давності, битим склом, ну ви самі здогадались чим пахне там з навколишніх кущів. Це навіює спогади про “щасливе комуністичне дитинство” та піонерські табори смерті. Короче ми на ці території ні ногою, і тільки зграя вовків чи хлопці в кашкетах можуть нас змусити поставити там намет. Поблукавши серед цих споруд знаходимо промарковану дорогу далі.

Через півкілометра дорога розтроюється. Один маршрут падає вліво вниз метрів на 150, друга теж падає вниз тільки вправо, а третя йде прямо асфальтом. Згідно мапі всі вони сходяться разом перед наступним цікавим об’єктом… Як ви думаєте що ми вибрали?

Спіймавши в кадр останні сонячні промені, ночували ми під оглядовим майданчиком, з видом на гору П’ять пальців. Інший варіант був спати прямо на дорозі.

Серед ночі до намету приїхала якась автівка, просвітила намет фарами наскрізь. До нас долинув здивований дівочий зойк, і авто поїхало геть. Цікаво що за курка каталась вузесенькою серпантинною гірською дорогою без ліхтарів о третій години ночі…

Світанок, Богдан зустрів з фотоапаратом в руках, а я зі спальником на голові. Не було ще такої сили, яка б витрясла мене з намета опів на шосту ранку.


На парапеті оглядового майданчика знайшли послання для Рудої.

Попереду найвідоміша гора цього регіону, а після неї замок Буфавенто. Той самий асфальт привів нас майже до самого підніжжя гори. Зблизька п’ять пальців змазувались сосновими деревами і шостими сьомими восьмими кам’яними наростами. Хоча в цілому вершинка добряче скеляста і без мотузки на неї краще не лизти.

На узбережжі прямо за вершиною причаївся один із розрекламованих пляжів, до нього спускається одне з відгалужень маршруту. А в сусідній з пляжем бухточці не звертаючи ні на кого уваги, спокійно попихує чотирма трубами якесь нафтопереробне страхіття. В цьому весь Кіпр, нікого не дивує таке сусідство.
Схил навпроти гори виглядає обдертим і голим. Цю частину гір після пожежі свіжим лісом не засадили. Добрячі обпалені пні визирають серед невеличких чахлих кущиків. Новенька асфальтована дорога, популярність і доступність місця, та пристрасть місцевого населення до паління викликають переконаність, що ця пожежа не остання в регіоні. До речі, офіційно палити багаття можна тільки в місцях для пікніків, але на кожному рівному місці, куди можна заїхати машиною, і звідки більш-менш цікавий вид, ви знайдете сліди багать.
На дорозі до замку нам навіть без всяких змахів рук спинилась автівка, і провезла 4 км до замку. Ми не пручалися – ходити асфальтом не така вже й велика радість.

А от замок Буфавенто мене вразив.

По-перше до нього не можна під’їхати автівкою під самі двері, тому людей набагато менше. Купа туристів тільки спиняється, фотає з автівки шматочок стіни, який видніється з дороги, і їде геть. Трудити ноги стежкою більше двохсот метрів вгору заради якогось там замку, то не для них.

По-друге, мабуть через перший пункт, каси біля замку нема.
По-третє власне планування фортеці видається настільки новорочено незрозумілим, що й описати складно. Вхідна башта відкриває двері на малесеньке подвір’ячко, конями сюди точно не заїжджали, коней тут поставити ніде.

В середині двору напроти першої башти якісь житлові приміщення, там є збережений камін і вихід на відкриту галерею. Піднімаючись проходиш повз кілька невеличких кімнаток невідомого призначення, далі можна вийти на дах башти з каміном. По ліву руку в глиб ще одна башта і велике приміщення перед нею, а по праву руку підйом вище.

Там ще дві башти і широка галерея вони виходить вікнами по обидва боки хребта.

Крім того видніються стіни ще кількох оборонних споруд: чи-то теж башт, чи просто залишки стін що прикривали галереї.


Жодного слова про таке неординарне планування в середині замку ми не знайшли. На стіні висить табличка про взяття цього замку турецьким десантом в 1974 році.
На останок найважливіше вид з фортеці просто казковий.

Тонкий хребет відходить в право і в ліво, а сам замок висить над прірвою, відкритий всім вітрам. Назва Буфавенто означає “той, що пройшов крізь вогонь не боїться вітру”.