Ліцзянська ніч

Грудень 16, 2012 від Zina

Zina

Денна прогулянка Ліцзяном з настанням сутінок плавно переросла в нічну. Всі крамниці і будиночки почали сяяти як новорічні ялинки, заманюючи натовп перехожих в свою дорогоцінні нетрі. От тоді, коли з вулиць остаточно зникли всі місцеві жителі, ми змогли оцінити неймовірну густоту туристів на одиницю площі.
[photonav url=’http://wj.in-love-travel.com/wp-content/uploads/2012/china/lijiang-night-panorama.jpg’ mode=’move’ popup=’none’ animate=” container_width=” container_height=’500′]

А їх кількість приголомшувала, просто пройти вузенькою вулицею не зачепивши інших перехожих виявилось завданням підвищеної складності. Натовп як на Андріївському узвозі на день Києва.

То тут то там очі засліплювали спалахи фотокамер – це охочі до фотографування китайці клацали на право і на ліво, все що потрапляло на очі.


Десь тоді ж виявилось що Ліцзян це собачо-кошаче місто. На пороги кожної крамниці повиводили пухнастих улюбленців, які підставляючи власні писки під об’єктиви й заманювали відвідувачів в магазин.

Іноді хтось з тварин заходив на чужу територію, і тоді позабувавши власні вишукані манери половина вулиці неслася за непроханим гостем, з собачим ґвалтом виганяючи його зі своєї території, і збиваючи з ніг нерадивих туристів.


За нічного освітлення набули окремої таємничості невеличкі канальчики, що як лінії на долоні, перетинають все місто. Серед білого дня вони здавались мілкими і незрозумілими, а зараз, в темряві, стали справжніми дзеркалами для навколишніх вітрин та різнобарвних китайських ліхтариків.


Найбільшими каналами закохані парочки запускали невеличкі плавучі ліхтарики зі свічками. Проста конструкція з двох склеєних шматків полімерних плівок з свічкою в середині на чорній воді каналу задавалась чимось настільки ж містичним і повним первозданного китайського сенсу як і наші вінки на Івана купала. Особливо коли вони пропливали над косяками лінивих червоно-помаранчевих карпів Кое, що збивались в ватаги під освітленими мостами.


Коли ж вдавалось виплутатись з натовпу туристів і знайти якусь вуличку, що веде в нікуди, нас охоплювало відчуття своєрідної чарівної тиші цього місця.


Таємничості місту надавали огорнуті павутиною паперові ліхтарі, відполіровані тисячами кроків східці, і якісь старі меблі виставлені з осель прямо на вулицю для загального вжитку.


А потім ділові партнери наших китайських друзів нагодували нас вечерею, уважно слідкуючи щоб і я, і Богдан перепробували всі-всі-всі з чотирнадцяти страв. Тут було і м’ясо, і риба, і курячі ноги, і гриби, і всілякі овочі, і дофу, і супи з зеленню і якимись корінцями. Турботливі китайці, дивлячись на наші неквапні рухи паличками взяли справу в свої руки і накладали мені розливними ложками все прямо на гору рису в тарілці.
Що правда то правда, китайці їдять здоровенні порції. Всю ту кількість їжі що була на столі вистачило б нам двом дні на три-чотири.
А вночі мене накрило. Змішування такої незвичної їжі у великих кількостях довело мій шлунок до ручки. Від ліжка до туалету і назад, туди і назад. Короче за ненажерливість і бажання ознайомитись з усім різноманіттям китайської кухні я була жорстоко покарана на всю ніч і половину наступного дня.

Сподіваюсь в пам’яті залишаться не нічні тортури, а вдягнена в національний одяг літня жіночка, що продає ті плавучі ліхтарики на центральній площі Ліцзяну.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *