Луан Намта. В облозі п’явок чи хто заклав нас копам

Грудень 22, 2012 від Zina

Zina

Серед білого дня містом ходять лаоски зі здоровенними кошиками, вони продають коренеплоди, фрукти і інший дріб’язок. Разом з ними на легкі туристичні гроші полюють жіночки, що продають старі колоніальні монети і сувенірні браслетики. Спочатку вони пропонують браслетик, а коли ти щиро відмовляєшся підсуваються ближче, роблять хитре обличчя і показують чергову карколомну лаоську пантоміму. Сюжет її такий: “ясно, що ти, соколе, не хочеш цих браслетиків. Ти хочеш пихнути!)))Конопля? Гашиш? В нас знайдеться…” Від їх посмішок стає моторошно і якось особливо важко відмовитись. Та кобіти не наполягають, тут тусить стільки туристів, що без заробітку вони не зостануться.


Як це не дивно для нас знайшлася робота в місцевому туристичному агентстві. Від нас потрібно було не багато – переписати гарними англійськими літерами на великій дошці оголошення про продаж квитків і про маршрути для трекінгу.

В цьому місці потрібно зробити невеличку ремарку про лаоську мову. Порівняно з китайською тут все простіше: є літери і напрягшись їх можна навіть розібрати. Своїми абрисами письмо все таке заокруглене і плавне без гострих ліній і, що найцікавіше, без всяких пробілів. Тут починають писати речення і відривають ручку від листка лише коли його закінчують. Тому для місцевих жителів написати літеру N чи K завдання підвищеної складності. Так чи інакше вони заокруглюють гострі кути, від чого N стає схожою на зігнуту для нападу змію. Дві години нашого вечірнього часу були витрачені на каліграфічне письмо. Після письма лаосці влаштували невеличкий гульбан з приводу відкриття нового офісу. На цій гулянці ми вперше спробували справжню лаоську їжу: купу гострих соусів в які потрібно вмочати шматочки липкого рису. Це все запивається досить смачним пивом. Пиячать лаосці приблизно так само як гуцули – з одного келішка по колу, навіть розмір тари такий же. Єдина різниця в тому, що на відміну від гуцульської 60-градусної самогонки лаосьці п’ють пиво з льодом, хоча п’яніють приблизно від тої ж кількості випитого.
Після цього вечора в нас встановились взаємовигідні стосунки з місцевими: ми їм пишемо, вони нас годують!

На наступний ранок біля ступи до мене чіплялась старенька жіночка, що вимагала грошей за користування місцевим туалетом. Вона теж досить переконливо показувала, що саме я робила в туалеті, і за що тепер маю заплатити. Я ж прикинулась чайником і розвела руками – нема в мене грошей, все забрав чоловік! Старенька розчаровано махнула рукою.
Наш висновок – з лаосцями в “крокодила” чи “пантоміму” можна не гратися – програєш без варіантів.

На нас чекав водоспад, який ми запримітили на карті міста. Якби я вміла їздити велосипедом все було б легше, а так довелось нам топати пішки сім кілометрів під палючим сонцем туди, а потім ще стільки ж назад. По дорозі Богдан скупався в мілкій лаоській річці.

Біля самого водоспаду ми зустріли родину що тягла з лісу обтесані бананові стовбури. Жінка середнього віку окрім здоровезної колоди несла за спиною ще й малу дитину примотану хусткою.

Дві старші доньки, хоча насправді років 7-10 несли власні дровеняки і ледве переставляли ноги взуті в явно завеликих для них гумові черевики. Богдан чемно віддав мені рюкзак і взявся їм допомагати.

З високо піднятою головою і розправленими плечима, як Ленін на картині, Богдан притягував купу поглядів, а жіночка з неабияким захватом розповідала перехожим про цих дивних блідолицих, що забрали в неї колоду і кудись несуть. Так з колодою і супроводом ми прийшли до водоспаду. Далі не знаю, чи то працівники на касі були розчулені нашим альтруїзмом, чи то просто прифігіли до втрати мови, але до водоспаду нас пропустили без плати за вхід.

Дорогою назад ми насолоджувались панорамами лаоського села і годували свиней банановими шкурками.


А в ночі нас чекала несподіванка. Прийшовши під нашу улюблену ступу і розклавши намет ми приймали гостей. Якийсь лаосець з дуже схвильованим виразом обличчя прийшов розказувати нам що спати тут не можна, і що завтра прийде поліс і нас заарештує. Все це супроводжувалось пантомімою і не зрозумілими словами лаоською. Ми як могли намагались заспокоїти хлопця, що ми тут вже четверту ніч, і що сторож нас знає та він не вгавав і дуже хвилювався. Двадцять хвилин сперечань, й ми знову ж таки жестами домовились, що цю ніч ще тут переночуємо, але зранку підемо геть.
Ми спокійно переспали нічку, а зранку, коли ми вже склали наплічники і були готові звалювати прийшли двоє дядьків у цивільному. Поганою англійською нам пояснили, що спати тут no possible, і що турист має знати своє місце, і тут побудовано купа готелів, і вони дуже хороші. Англійська в хлопаків була ну дуже кумедна. Та ми чистосердечно пообіцяли, що спати тут більше не будемо, от тільки одне питаннячко, а ви хлопці хто такі? Хлопці стали по стійці струнко і гордо сказали туріст поліс.

Хто ж заклав нас копам лишається загадкою, але я грішу на старушенцію, якій ми відмовились платити, інших варіантів просто немає.

В Лаосі від спеки накриває справжній розслабон, й виїхати в цей день нам не вдалось. На ніч ми пішли спати на берег річки, туди де цілий день миються в саронгах лаоски і стрибають з моста в воду діти.

Вночі правда все було не так райдужно: купа багна, густа мокра трава, якісь штурпачки і нічого не видно. Навпомацки, намагаючись не видавати своєї присутності, ми поставили намет. Навколо дзищали комарі, а під пальці час від часу попадались якісь слизькі слимаки та ми не спинялись, і лише залізши в намет й ввімкнувши ліхтарик ми побачили що то за штуки лазили. То були п’явки. Маленькі коричневі тварюки безсоромно смоктали кров з наших ніг, і, звісно, зовсім не хотіли відчіплятись. Та в нетрях нашого наплічника було щось для цих гостей. Трохи солі і непрохані гості корчаться в пекельних муках і з нечуваною швидкістю розповзаються по намету. Колись я думала, що п’явки то такі повільні ліниві створіння, та тепер я знаю, що то монстри швидкісного пересування. Впіймати їх, не торкаючись руками, і випровадити за межі намету коштувало чималих зусиль.
А потім в світлі ліхтарика ми озирнулись навколо і побачили справжнє нашестя повзучих тварів, що досліджували кожен клаптик нашого намету на предмет можливих дірок чи лазу всередину – до наших теплих тіл. Нерви почали здавати. Тремтячими руками шматком пластиру я заклеїла єдину достатньо велику дірку через яку вони могли б прорватись.
Засинаючи в сріблястому місячному сяйві ми бачили тіні п’явок, що цілеспрямовано продовжували повзати по намету. Здається, в сні я бачила їх теж. Ще однієї ночі таких пригод нам не хотілось і на ранок ми майнули на південь Лаосу.


  1. Bogdan коментує:

    Як виявилось, лаосець, з яким ми мали суперечку під час останньої ночівлі біля ступи, прийшов спеціально, щоб нас попередити про облаву на наступний день. Шкода, що ми цього тоді не зрозуміли й не подякували йому.

    Звідки він дізнався про це, й взагалі хто такий, так і залишилось загадкою…

  2. Anna Fomenko коментує:

    Народ – маякуйте де ви є) – в Лаосі, Таї, чи вже в Камбо :)) чи взагалі не в Камбо.

    Аня aka kishechkakisa

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *