Мардин. Місто голубів, повітряних зміїв і арабської архітектури

Травень 3, 2012 від Zina

Zina

Ось, оповитий легендами і освітлений весняним сонцем, перед нами вставав Мардин. З автостради місто нагадувало житло диких бджіл, з домами, схожими на маленькі коробочки сот, що щільно туляться одна до одного. А нагромадження цих малесеньких будиночків вкупі було схоже на вулик, що розсівся на пагорбі.



Перед Мардином на рівнині розрісся менший брат Кізилтипе. Де ми не відмовились від чаю, розмови на суміші турецької, курдської та англійської мови, а ще можливості перепочити з дороги.

Водій автівки, що везла нас в сам Мардин, зачувши що ми з України, несподівано перейшов на російську мову. Так ми знайшли нового друга Догана та ще й російськомовного гіда. Доган більше року працював в Росії на фабриці по виготовленню пластикових вікон, де і вивчив російську.

Оскільки був суботній ранок і попереду були цілі два вихідні, ми й провели їх разом з Доганом оглядаючи все місто і вислуховуючи його кумедні коментарі. Російськомовних туристів він тут раніше не бачив і радів приводу погуляти з нами а не сидіти продавцем в магазині разом з братом

Отож промайнувши новий Мардін, сучасне місто, що починається ледь не з підніжжя пагорбу, ми попрямували на вершину, де гордо височіла фортеця. Наш запал трохи охолодив Доган, сказавши, що в фортеці окопались військові, і що зайти туди немає ніякої можливості. Ох вже ці військові, завжди вони все псують…



Тому довелось нам задовольнитись прогулянкою під самим парканом підніжжям фортеці. Там, на крутому схилі, впритул одна до одної стоять старі, і не дуже, могили.

Звіддаля своїм білим мармуром і візерунками більш схожі на весільні торти.

Під час прогулянки до підніжжя фортеці наш друг проводив рукою від міста до горизонту і з явною гордістю говорив: “Месопотамія. Звідси видно всю Месопотамію”… І дійсно невеличкі клаптики зелених полів під жовтими скелями створювали відчуття чогось такого ж давнього, як саме життя.


Заради економії місця мешканці вдавались до цікавих інженерних рішень. Так деякі будинки стоять прямо посеред дороги, прохід можливий завдяки тунелям під всією спорудою.


Вниз від фортеці через старе місто спускаються невеличкі вулички, жодна з яких не йде прямо і жодна не ширша двох метрів. Ніякого габаритного транспорту тут не проїде, і навіть дядько, що вправно керував віслюком, періодично чіплявся штанями за стіни будинків.


За посидіти на віслюку з мене хотіли гроші, але наш друг Доган сказав: “Це мої гості, як же ж так можна”. Хазяїн віслюка почесав голову собі і віслюку й сказав: “Ну-у-у, якщо гості, то і правда не можна”.


Тишу розпеченого каміння вулиць подекуди порушує ледь чутний плескіт води. По старому місту розкидані фонтани з питною водою. Напевно влітку без цих джерел існування в місті взагалі неможливе. На радість місцевим дітлахам ми ледь не залазили в фонтани з головою.


Вузькі вулички, викладені з того ж каменю, що і стіни будинків, місцями переходять в сходи. По обидва боки вулиці суцільні мури висотою від двох метрів, вище починаються якісь вікна чи відкриті балкончики. Тут і справді легко зрозуміти приказку: мій дім – моя фортеця.



Іноді здається, що дітлахи, визираючи з-за такого паркана кілька століть тому могли легко перекинути нам на голову жбанець з гарячою смолою чи кинути пару каменюк… Зараз діти лише сором’язливо посміхаються в камеру.


Зате можна майже не боятись, граючи в футбол – дуже вже важко дістатись до шибки.

Дахи бідних будинків, досі вкриває втоптана земля, а от дахи великих будинків в центрі давно перебудували і перетворили на ресторани під відкритим небом. Завдяки крутому пагорбу вид з будь-якого даху цікавий і різноманітний.


На дахах, ще не окупованих ресторанами, мешканці міста продовжують вести звичайне життя: на даху стоять ліжка, сушиться білизна і ганяють зграйки дітей, що запускають повітряних зміїв. Чим ближче до вечора тим більше ставало зміїв в небі.



Блукаючи вузькими переходами ми слухали історію містобудування. Під самою фортецею здавна селились араби мусульмани, середню частину займали християни, а нижче будували власні будинки курди. Оскільки з давніх давен всі жили поруч, то і релігійні конфлікти оминали місто стороною. Наслідки такої політики видно й зараз: ніяких закутаних в чорну чадру “ворон” і осудливих поглядів, мусульманки, хоч і покривають голову, але в цілому виглядають не менш відверто ніж західні туристки.


Так виглядає вхід в найстарішу школу. Звісно, такий цікавий, з туристичної точки зору, будинок в школи вже забрали і там після ремонту буде щось… інше.


Найбільша вулиця старого міста повністю віддана на відкуп туристам – готелі, ресторани, магазини… Єдине, що рішуче відрізняє Мардин від решти турецьких міст – тут нові споруди вписують в стару архітектуру. Так, наприклад, виглядає вхід в нову кав’ярню.

Прогулявшись тут відчуваєш що в міста є історія, і цю історію люблять, нею пишаються і, звичайно, на ній вміють заробляти гроші.




Левова частка крамниць ювелірні. Золоті прикраси тонкої роботи гірляндами звисають з кожної вітрини. Тонке золоте плетіння, підвіски, сережки і браслети виконані в старій техніці, й лише справжній майстер може сказати скільки років кожному виробу насправді. На моє питання про фото власники крамниць хитають головами: “купи – тоді фотай”.
Поруч з крамницями є і старий базар, що з двох боків оточує найстарішу мечеть міста. Базар правда розрахований виключно на туристів, тому нічим не відрізняється від Стамбульського.




На туристичні рейки поставлене і найстаріше медресе міста. За вхід треба заплатити, зате в середині можна посидіти і випити кави.


По обидва боки від кафе в цій ж будівлі мечеті. Напевно коли вмикають динаміки на мінаретах до чергової молитви всі клієнти підстрибують на стільцях.


Тут на мене набігли дівчата переповнені бажанням зі мною сфотатись. Я виявилась схожою на якусь турецьку кіноактрису, а Доган сказав, що це я і є. Після чого зі мною сфотався, напевно, цілий туристичний автобус.

Повноцінний огляд міста вимагав спускатись нижче. Так ми вийшли в закуток де продають всіляких домашніх тварин. Більшу частину “експонатів” складали птахи. Нам повідали, що окрім коштовностей місто славиться ще й голубами. Тож якщо ми хочемо придбати собі найкращого голуба в Туреччині треба робити це прямо тут.



Єдина споруда в яку ми хотіли навідатись, але нас не пустили була стара сирійська церква. Старий, що володів чарівним ключем від брами мешкав в сусідньому будинку, але спускатись і відкривати церкву він відмовився. Може чекав що ми почнемо махати 20-доларовою чи хоча б 20-ліровою банкнотою і будемо готові поміняти її на п’ять хвилин його роботи. Довелось дертися на мур і оглядати церковне подвір’я звідти.



Вечір і ранок ми провели в родині Догана. Тут, маючи перекладача ми більш-менш зрозуміло поспілкувались зі старшим поколінням. І зробили фотографії традиційного сімейного сніданку посередині вітальні застеленої килимами.


А ось мама Догана в традиційних мардинських золотих прикрасах.

Після цілого дня прогулянки містом наш супутник сказав, що ніколи в житті стільки не ходив і ніколи не був таким стомленим. І навіть лейтенант в армії не міг змусити його зробити такі фізичні вправи, тому він офіційно заявляє, що більше ніколи не повторить тої пішої мандрівки вверх-вниз схилами що утнув разом з нами.

Більше фотографій Мардину в фотоальбомі


  1. Лиля и Сережа коментує:

    Классный репортаж!!!

  2. И.А. коментує:

    Спасибо. Бабушке Иде тоже очень понравилось. Она сама просмотрела все фото.

  3. Олена коментує:

    Чудові фото! І прийшло на думку, один з рідкісних випадків, коли старовинний військивий об’єкт досі використовують за призначенням (тобто військові досі у фортеці).

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *