Монастир Гндеванк і засідка зміючок

Липень 24, 2012 від Zina

Zina

В ущелині ріки Арпи на півдороги між трасою та містом Джермук стоїть ззовні нічим не особливе село Гндеваз. Лише уважні дослідники туристичної карти Вірменії знайдуть поруч з селом позначку культові споруди. В середині каньйону стоїть оточений захисними стінами монастир. Але знайти з села стежку вниз виявилось справою не простою, місцеві жителі зі стомленими й байдужими обличчями махали руками – туди-туди, не вдаючись у подробиці.
[photonav url=’http://wj.in-love-travel.com/wp-content/uploads/2012/armenia/vayots-dzor/gndevank-panorama.jpg’ mode=’move’ popup=’none’ animate=” container_width=” container_height=’480′]

Біля одного з передостанніх будинків, коли до стежки вниз лишався останній поворот, провести нас зголосився хлопчина років десяти. Користі з нього було як молока з бика, бо ми вже й самі второпали куди повертати, але хоче то хоче. Окрім вірменської малий знав кілька слів російською які зводились до так, давай, йди і бистро-бистро.

Вузенька стежка оточена колючками та всипана дрібними камінчиками спускалась вниз. Обтяжені наплічниками ми пересувались поволі, що явно виводило з себе хлопця. Наші слова “дякуємо, далі ми вже самі спустимось” не мали ніякого впливу. Вартувало нам на секунду спинитись, щоб зробити кілька фотографій, як малий починав волати “Давай, давай, иди” додаючи щось вірменською.

Після кількох зупинок давай-давай ставало ще більш вимогливим. Тут я запідозрила, що не все так просто, і дійсно, пройшовши половину шляху, й явно втомившись на нас кричати, хлопака в котре подивився на годинник й замахав руками. З жестів було зрозуміло: вам туди вниз, а мені пора. Ну, спасибі, “давай, до свидания”! Малий постояв на стежці й почав видавати нові слова: “мані, мані, деньги, давай”. Ми щиро посміхнулись й ще раз сказали дякуємо. “Што не-е-ет,” – не вгавав “горе провідник” почекав трохи й сплюнув нам у слід.

Місяць тому відновлювати монастир Гндеванк приїхало кілька монахів. Але на зустріч нам з рішучими намірами першою вийшла величезна кавказька вівчарка. Під її наступом ми задкували, чекаючи на реакцію від людей. З церкви виринув молодий монах, подивився на нас, прив’язав собаку й пішов. Як виявилось ми прийшли якраз на початок вечірньої служби.

Священник правив службу при світлі ліхтарика, періодично зовсім його вимикаючи. Тоді в церкву залітали летючі миші й кружляли в нас над головами. Безшумні нічні створіння раптово з’являлись в полі зору, а потім знову зникали, видавши на прощання якийсь ледь чутний зойк. Окрім нас з Богданом і священника слухав проповідь лише один монах. Служба закінчилась в повній темряві як в середині так і ззовні собору.

На наше питання де тут поставити намет, брати порадившись сказали – спіть краще в одній з келій, бо тут багато змій і інших звірів. Показавши нам ліжко в одній з кімнат брати запросили до вечері. Ще раз зрозуміла, що почуваюсь поруч з монахами незручно, зовсім не знаю про що розмовляти.


Кімната в якій ми провели ніч нагадувала не стільки келію скільки монастирську їдальню з високою стелею та двома вікнами, що дивились на гори по обидва боки ущелини.

Відчути святе життя в повній мірі ми не змогли – в братів нема дзвона й вранішню молитву ми проспали. Від молитви в церкві залишився лише ледь помітний запах ладану.

Навколо церкви для огляду виставлені давні хачкари. Окрім традиційних з хрестами тут багато кам’яних різьблень, що зображують якісь сцени з життя людей.

Найцікавіша, сповнена глибоким символічним змістом, показує двох кіз, що страшенно б’ються, і не помічають мисливця який використав їх настрій, щоб натягти тятиву для пострілу.

З іншого боку від входу стоїть кам’яний бичок.

Поснідавши з монахами ми вирушили в дорогу. Останнім побажанням було стерегтися змій на дорозі, бо йти ми збирались низом каньйону, старою Джермукською дорогою.

Шлях вився між мальовничими скелями, схожими на кулінарні вироби. Ніби якась недбала господарка вирішила зробити локшину, але пропустивши через м’ясорубку забула просушити, так й досі, вже кілька тисячоліть, та локшина лежить злиплим кодлом.

Милуючись велетенською локшиною ми йшли каньйоном.
[photonav url=’http://wj.in-love-travel.com/wp-content/uploads/2012/armenia/vayots-dzor/arpa-gorge-panorama.jpg’ mode=’move’ popup=’none’ animate=” container_width=” container_height=’480′]
Сонце підіймалось все вище й починало робити з нас в’ялене м’ясо у власному соці. Через півтори години такого катування ми вирішили викупатись, бо річка, що бігла зовсім поруч з нами так і манила своєю прохолодою.

Так ми дійшли до ширшого й глибшого місця з повільною течією, поставили наплічники біля води й зібрались плавати. Відійшовши в справах, побачила, як Богдан, голосно лаючись, хапає наплічники й відтягує від води. Як виявилось змії, яких нам обіцяли всі місцеві мешканці, вирішили в таку спеку сховатись в прохолоді на межі води й повітря. Так ми вперше в житті побачили гюрзу. Правда про те що ця невеличка змійка, що ховалась під камінням, гюрза стало зрозуміло лише порівнявши її з еталонними зразками в інтернеті.

На той момент порція адреналіну в нашій крові замінила нам плавання, бо під іншими камінчиками ми побачили ще двох змій. Після цього бажання наближатись до води в нас відпало зовсім і ми продовжували наш шлях подалі від невідомих кущів, загрозливих каменюк й водної прохолоди.


  1. Olena коментує:

    Tochno treba u Virmeniju. Bagato podrug zaproshujut, i pro tsej monastir rozpovidali.
    A shodo vodi i zmij – tse mi baluvani Karpatami, de jadovitu zmijuku she shukati j shukati. A pivdenni narodi do tsiogo privcheni zmalku. Tomu koli lizu do vodi v gorakh, greki z virmenami mene duzhe silno svariat, same cherez ignoruvannia zmijinoi nebezpeki.

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *