Немрут. Гора богів

Травень 21, 2012 від Bogdan

Bogdan

Було 10 квітня. 5 днів до Великодня і 4 дні до запланованого виїзду з Туреччини.
Та в Курдистані в нас ще залишалась одна незавершена справа. Гора Немрут.


Саме цей згаслий вулкан висотою понад 2000 метрів обрав собі для гробниці місцевий правитель Антіох І.
Антіох марив вічною славою й, оскільки слави полководця йому добути не судилося, вирішив піти дешевшим, але не менш ефективним шляхом. Він створив новий релігійний культ, де богом був він сам поряд з Геркулесом, Зевсом і Аполлоном. Спочивати опісля смерті посеред звичайних смертних богу не годиться, тому Антіох наказав знайти для його спочивальні якомога віддаленіше місце, далеке від грішної землі, але близьке до божественних небес.
На плоскій вершині вулкану він наказав насипати здоровенний курган, а обабіч збудувати тераси з велетенськими статуями його самого в компанії різноманітних грецьких, вірменських, перських богів.

Гробниця Антіоха досить добре збереглась до наших часів й зараз знаходиться в списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. А це для нас означає дві речі: 1) спадщина ЮНЕСКО як магніт притягує до себе автобуси з туристами; 2) ціна на вхід автоматично зростає як мінімум вдвічі.
Обидва ці фактори нам не надто до душі, тому саме зараз, як думали ми, найкращий час, щоб відвідати Немрут. На схили гір вже прийшла весна, але туристичний сезон ще не почався, й ні натовпи туристів, ні всюдисуща турецька каса нам не завадять насолодитися тамтешньою красою.

Я передбачливо скачав старі радянські генштабівські карти цього району – хоч вони трохи й застарілі, але кращих карт Туреччини мабуть дотепер ніхто не зробив.

Однак добратися до Немрута автостопом – справа непроста. Місцеві наче й ніколи не чули про таке явище, як автостоп, інша справа таксі. До нас тут зверталися англійською, місцеві наловчились основним фразам, щоб заманювати туристів в свої сіті. Ми ж відповідали турецькою, щоб дати зрозуміти, що з нами такі фокуси вже не пройдуть:
– Хелло!
– Мерхаба!
– Таксі?
– Ні, дякую!
– Але до Немруту далеко! Таксі!
– Не проблема!
– Але там дуже високо! Таксі?
– Я знаю, не потрібно!
– Але там 7-8 метрів снігу! Таксі?
– Ні дякую! Прощавайте!
– Але…
Дивовижне мабуть таксі, якщо такі снігові кучугури йому не проблема! Мантру про 7-8 метрів ми чули ще багато разів, на що лише пришвидшували крок. Кожен, хто хоч трохи знайомий з горами оцінив би, що 7-8 метрів снігу немає вже навіть в глибоких ущелинах – весна.
Врятував нас той, від кого ми найменше очікували порятунку – водій маршрутки, який сам нас гукнув й запропонував безкоштовно підвезти до селища Карадут, звідки й почнається підйом на вершину.

Як виявилось, від селища на гору, майже до самої вершини веде широка мощена дорога, якою ми й рушили. Звісно ж проходячи повз сільську школу, ми, як завжди, стали центром уваги школярів, й семеро малих хвостиків вперто бігло за нами ще кілометри два. Проте замість звичних в Курдистані: “Хелло! Вот із йор нейм?” місцеві дітлахи повторювали іншу мантру: “Хелло! Мані! Мані! Мані! Мані!”
Шановні туристи, будь ласка, припиніть давати гроші чужим дітям! Це псує їхню ауру і поведінку.

Коли ми вже втомилися від постійного галасу й смикання за одяг і рюкзаки, перед нами різко загальмувала машина. Ми швиденько закинувли рюкзаки в багажник, застрибнули всередину й помахали дітлахам рукою на прощання. Водій хоч і погодився підвезти нас без грошей, відразу ж почав рекламувати свій готельчик:
– В наметі будете ночівати? А в мене тут є пансіон!
Ми:
– Он як! Чудово!
– А на дворі вночі дуже холодно!
– Так-так! Дуже холодно!
– Мінус п’ять – мінус десять буде.
– Так-так! Дуже холдно!
– І снігу 7-8 метрів!
– О так! Нім вже казвли! 🙂
– Я вас зараз довезу до свого пансіона…
– Дуже дякуємо!
Та по приїзді ми чемно подякували й рушили далі, оскільки ні грошей, ні бажання ночувати в пансіоні в нас не було, а до темноти ще далеко. Водій, вже впевнений, що нові клієнти в нього в кишені, ображено обертався й навіть не відповідав на прощання.

Аналогічні діалоги того дня в нас склалися ще з двома водіями, які підвозили нас до своїх пансіонів все вище і вище.

І ось нарешті останній пансіон та остання сільська хатина вже позаду!

Лише уявіть, як призахідне яскраве сонце виблискує на засніжених схилах і забарвлює навколишні кам’яні гори в гарячі тони, а крутими ярами стікають бурхливі потоки талої води.



Як в синьому вечірньому небі чорними тінями ширяють орли, а з землі поміж камінням пробивається нове тендітне життя – розквітають весняні квіти.


А під ногами широка дорога вимощена прямокутними цеглинами. На щастя цеглини були не жовтого кольору, інакше уява могла б запросто переконати нас, що ми потрапили прямісінько до чарівника з країни Оз.

Звісно йти нежовтою серпантинною трасою нам швидко набридло, й ми рушили напряму, керуючись лише азимутом й здоровим глуздом.


Скоро стало вечоріти тож ми не без труднощів знайшли більш менш рівне місце для намету з чудовим видом на гори з протилежного боку долини.


На щастя погрози наших пансіонних водіїв про 5-10 градусів морозу не збулися. Ніч була тепла, тиха й зовсім безвітряна. А ранок порадував сонячним промінням і неймовірної краси краєвидами.



Та як тільки ми, поснідавши й зібравши речі, рушили далі вгору, хмари заволокли все небо й почали опускатися все нижче.


– Зафотай їх! Вони такі гарненькі! – вигукувала дружина, надибавши чергові суцвіття різнобарвних весняних квіточок.




Найбільше їй сподобався малесенький ірис з дивними ніжно-сірими пелюсточками, що запросто поміститься в вас на долоні.

Ми все рухались на північ, обходячи ущелини й сніжники. Й ось нарешті хмари розійшлись, і у всій красі перед нами постав Немрут-даг.

Одна проблема. Нас з горою відділяла глибока повна снігу ущелина, спускатись в яку нам зовсім не хотілось.
Перед нами було два шляхи.
Перший шлях – ліворуч, там десь за два кілометри пролягала все та ж мощена дорога, яка змійкою вилась вгору й закінчувалась метрів двісті нижче вершини поруч з якимись модернового вигляду прямокутними будівлями.
Другий шлях – праворуч. Точно сказати важко, але візуально видається, що ось за кілька кілометрів можна вийти на один з відрогів Немрута і обійти ущелину. Можливість насправді досить примарна, а стара карта-кілометрівка тут не помічник, ущелина на ній не позначена взагалі.

Тут я запитав в дружини, що вона думає, який шлях обрати. Й, як останнім часом бувало не раз, думки наші повністю співпали. Хто б там не був похований в гробниці, чиї б статуї там не стояли, ніхто з них не вартий того, щоб покидати заради них цю сніжно-кам’яну ідилію на користь мощеної дороги, автостоянки, пластикових будівель на схилі гори та… туристичних автобусів. Немов спеціально, щоб утвердити наше рішення вгору по дорозі поповзли два яскраво розфарбовані туристичні автобуси. Зрештою хто такий цей Антіох? Полководець? Цар? Оффі, якому дуже хотілось, щоб сучасники й нащадки вважали його рівним богам?

В цей момент відчуваємо якесь особливу спорідненість з суворою кам’яною природою. Наше рішення – йти своїм шляхом, не змішуючись з туристичним натовпом. Бо ж головною метою є випробувати себе горами, єднатись з ними, відчути себе часточкою природи. Сам Антіох з його курганом й богами обабіч то лишень привід.

Ми повертаємо праворуч і впевнено крокуємо в невідоме. Проходимо ще кілька кілометрів, переходимо з пагорба на пагорб, обходячи сніжники. Пагорби насправді являють собою невеликі згаслі вулкани з круглими кратерами, засипаними снігом й застиглою вулканічною лавою.


Видираємось на найвищий з навколишніх вулканів, щоб візуально оцінити обстановку й вирішити куди далі. Висота приблизно 1800. Ущелина поміж нами нікуди не зникла, лише ще більше поглибшала й поширшала.

Тим часом зривається сильний холодний вітер, хмари знову спускаються донизу, й з них вже починають накрапати великі холодні краплі.

Досить швидко видимість падає до нуля, а вітер і дощ посилюються. Тож, враховуючи, що часу в нас обмаль, а за таких умов до Немрута навряд чи й дійдем, ми приймаємо рішення спускатись.

Стомлені й змерзлі, але все ж задоволені, місимо болото до найближчого села. Дивовижно, як попри не надто родючий кам’янистий грунт і круті схили, тутешні жителі обробляють кожен клаптик більш менш рівної землі.


В селищі ми досить швидко знайшли машину донизу. Далі на північ! Нас чекає Кавказ!

Так пройшов мій 26-ий день народження…

Більше фотографій з походу на Немрут ви знайдете в фотогалереї


  1. Лиля и Сережа коментує:

    Как всегда,классный репортаж!!!Поражаюсь,как много Вы ходите в течении дня!!!Настоящие путешественники!!!!!Первоцветы-просто прелесть!

  2. Вікі коментує:

    Казкові фото природи! Особливо кам”янисто-сніжної пустелі з тендітними весняними квітами.
    Читаю-дивлюсь і насолоджуюсь 🙂

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *