Печери Цуцхваті на фоні місцевих звичаїв

Червень 27, 2012 від Zina

Zina

Імереті в туристичному плані відрізняється від інших регіонів Грузії наявністю великої кількості різноманітних печер. Останнім часом держава в серйоз взялася за їх облагородженя. І тому полазити навкорачках з ліхтариками на голові по вуха в пітьмі і пилюці можна лише в дуже віддалених місцях. Оскільки ми надаємо перевагу дикому туризму, то вирішили їхати в печеру де нема кольорової ілюмінації й сходів з поручнями і все лишилось в первозданному вигляді.


Але спочатку ліричний відступ про імеретинців.
Від водосховища до печери, якщо вірити карті, досить близько. І от тільки ми дійшли до найближчого магазину й закупились чим було на кілька днів самотніх мандрівок горами-печерами як нам подзвонимо Цезар, з яким ми познайомились день перед тим на водосховищі. Через півтори години він був разом з друзями біля нас, загрузив нас в машину й повіз до печери. Як виявилось його мама живе в селі Цуцхваті біля печери й зараз ми всі разом їдемо до неї в гості.

По дорозі було зроблено дві технічні зупинки для дозаправки чачею водія, тому чим ближче до села тим зухваліше автівка мчала серпантином над залісеними схилами. Дорога була схожа на дно пересохлої гірської річки: купи каміння, ритвини й калюжі. Навантажена чотирма здоровими чоловічими організмами + ми двоє з речима старенький Опель Астра натужно вижчав буксуючи на слизькій дорозі. Справжні грузинські джигіти не можуть їздити повільно. тому там де дорога трошки спускалась, Цезар вдавлював педаль газу в підлогу й ми злітали вниз розкидаючи всіма чотирма колесами величезні каменюки. Потім малесенький спуск закінчувався й налетівши з нахрапу на підйом машина буксувала й проковзувала. Цезар казився й знову втискав педаль газу в підлогу, від цього передні покришки починали диміти й верещати як мале порося. Після кількох хвилин дискусії всі виходили з машини й шли пішки.
Потребу вийти з авто гостям Цезар сприймав як прояв власної негостинності й починав казитись ще більше, в першу чергу на машину, потім на відсутність дороги, й кінець-кінцем на погоду.

Добрались ми, дякувати Богу, без пригод. По рідному селу Цезар їхав як весілля – ні на хвилину не відпускаючи клаксон, включивши блатний музон на всю гучність, розганяючи курей, гусей, свиней і собак з дороги. Підібрали ще одного пасажира – літнього сусіда, його посадили на коліна на переднє сидіння. В середину авто влізла лише частина дідуся ноги й коліна продовжували стирчати назовні через відкриті двері. Отак, нагадуючи циганський табір, ми під’їхали до кінцевої точки маршруту.

Нас зустріла маленька, худенька, літня бабуся вбрана в все чорне, що з початку не могла добрати, що то за цирк приїхав до неї на подвір’я. Після короткого вітання з поцілунками в хату набігло купа сусідів. Всі галасували, обіймалися й на нас витріщалися. Сімейні посиденьки непомітно переросли в гульбан.
Після Кахетії місцеве вино здавалось мутним й відверто пахло цукерками “Дюшес”, розпитатись про те, що місцеві туди намішали не було ніякої можливості. Російською розмовляв лише Цезар, який заполірувавши чачу вином, швидко відійшов в іншу реальність. Інші сусіди намагались не відставати від господаря. Голоси за столом ставали все гучнішими й через кожне слово сипалась то лайка, то жарти. Короче, Імереті – всі п’ють і сміються.

Ранок зустрів нас безпросвітним затяжним дощем і таким самим безпросвітним головним болем. Нас нагодували справжніми домашніми імеритинськими хачапурі й пояснили, що за такої погоди в печеру ми не пройдем бо там вода висока, дорога слизька й взагалі небезпечно. Цезар поснідав, загрузив друзів в машину й поїхав в справах в Кутаїсі, а ми лишились читати книжку й чекати на погоду.

Треба сказати пару слів про хазяйку хати. Шура, як її називали сусідки, постійно завзято готувала нам їсти, усіляко відмовляючись від допомоги потім сідала напроти нас за стіл пильно дивилась, щоб ми спробували кожну страву, а після питала як нас звуть. Одразу забувала й кликала мене “девочька”, а Богдана “мамочька”. А ще вона казала так: “Я поки вина не вип’ю – не поїм”! Тому нам щедро наливали на сніданок, обід та вечерю.

Печеру, яку місцеві називають Магара, ми побачили тільки на наступний день по обіду. Супроводжувати нас взявся сусід. Але поки ми пройшли від хати до кінця села до нашого гурту доєдналось ще п’ятеро хлопців і пляшка чачі.
Спуск від села до печер йде крутою слизькою стежкою, рятують тільки поручні, які хтось з місцевих поставив в найбільш небезпечних місцях.


Печери тут високі й заселені типовими печерними мешканцями – кажанами.


Річка, що тече через село протікаючи прямо через найбільшу печеру робить в ній стрімкий поворот майже на дев’яносто градусів й витікає з іншого боку скелі.


Зайти в середину можна або водою або через боковий лаз в правій стінці. От тільки мокрючі слизькі скелі зовсім не викликали в нас довіри. Довелось роззуватись й перебиратись водою.

Вода повимивала купу бокових переходів та розгалужень під землею, а ще нанесла в середину купи легкого матеріалу: деревини, гілок та, звісно, пластикового сміття. Ноги то провалювались в намул, то ковзали по слизькому камінню, а то залазили по коліна в воду.

Найкрасивіше місце в печері стінка з сталактитами й сталагмітами. Знаходячись біля виходу ріки з печери, вона добре освітлена і без ліхтариків.


Інший “об’єкт” знаходиться навпаки в найтемнішому місці – сталактит схожий формою на велетенський опеньок, що виріс з стіни над стрімким потоком річки.


Якби не хлопці що постійно страхували моє пересування печерою, бути б мені мокрою до самісінької білизни, стільки разів я підковзувалась на підводних каменях й слизьких скелях.

Після прогулянки печерою навіть не відчувала в собі досить сил щоб посміхатись. Хлопці зібрались пити чачу, ми ж, міцно засвоїли, що це пійло не для наших організмів, поспішили подякувати й піти додому. Бо пити чачу не для слабонервних, а пити чачу, закусуючи малесенькими зеленими яблучками, то збочення в кубі.


  1. Вікі коментує:

    Кльова печера! Мені здається що на тій стінці з сталактитами і сталагмітами зроблено іграшковий замок нагорі.

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *