Покинуте селище Савашан

Квітень 25, 2012 від Bogdan

Bogdan

Наш шлях пролягав на схід до древнього арабського міста Мардин, й ось перед нами була перша перепона – Євфрат. До найближчих мостів через річку, як вгору так і вниз по течії, треба було пиляти сільськими дорогами кілометрів 40-50. Тож ми вирішили опробувати такий захоплюючий спосіб мандрівництва, як човностоп. Якщо добратись до Хельфеті – найближчого містечка по той бік річки, далі автостопити вже не проблема. Благо човнів тут достатньо – наш друг Ердал опісля ночівлі в нього вдома привіз нас на вже знайому нам пристань, де до нас знову підбігли вусаті дядьки з пропозиціями “бот тур”. Дізнавшись, що в нас як і вчора “пара йок” – грошей нема, вони засмучені залишили нас напризволяще.
Проте “напризволяще” видалось не таким вже й поганим, коли під’їхала велика група лудей – чоловіків в костюмах з краватками й жінок в різнобарвних хустинах.
Прибулькці віразу ж замовили зо три десятки шампурів шиша, нагадаю, що шиш це такий турецький шашлик, й двома з них поділилися з нами. Виявилось, це вчителі з Ґазіантепа приїхали на пікнік. Працюють вони в приватній школі, де заняття починаються о 12 годині, тож перед заняттями вони вирішили здійснити вилазку на шиші (смішно звучить, правда ж?) й заодно помилуватися чудовою весняною природою з видом на Румкале.

Після споживання шишів вчителі почали організовано вантажитись на борт прогулянкового катера. На моє питання, чи їдуть вони в Хельфеті, і якщо так, чи можуть взяти нас із собою, вони дружно закивали головами:
– Евет! Хельфеті! Так! Так!
Тож ми швиденько забрали рюкзаки з Ердалової машини, тепло попрощалися й ступили на човен.
На човні всі вже зайняли місця “согласно купленьім билетам”, тобто окремо чоловіки й жінки. Нас одразу теж розділили: Зіну посадили в пасажирському відсіку з іншими жінками, а мене – на носі з іншими чоловіками.

Протягом всього запливу ці дві групи поводили себе так немов були не за кілька метрів одне від одного, а на двох різних планетах: жодного слова, навіть жодного погляду, принаймні з чоловічої сторони. Те, що я дозволяв собі фотографувати протилежну стать мабуть сприймалося як крайня невихованість, але мені, як іноземцю, таке можна було пробачити. Єдине, що поєднувало ці дві планети, були кілька упаковок соняшникового насіння, що без упину поїдалося всіма окрім хіба що капітана.

Спершу наш човен проплив праворуч та ліворуч від фортеці, щоб гості змогли оглянути її з усіх сторін, а потім повернув назад й поплив догори течією до покинутого напівзатопленого селища Савашан, де ми плавали катамараном день перед тим.


Це було в протилежну сторону від потрібного нам Хельфеті, але після оглядин селища, думав я, ми попливемо вниз до нашої мети.


Савашан з турецької перекладається приблизно як “момент війни”.


З місцевої мечеті, перш ніж її затопило, зняли купол, а от мінарет так і стирчить з-під води


Тим часом ми пришвартувались біля однієї з місцевих чайних й рушили на оглядини мертвого селища.



Весна йде повним ходом! В Савашані якраз розцвіли волоські горіхи

А інжир вже відцвів, й на гілках зав’язались маленькі фігочки

Всюди багато зелені й польових квітів. За якийсь місяць вся рослинність вигорить на страшній спеці, залишаться лише колючки й суха жовта трава. Направду, прїжджайте в Курдистан весною – не пожалкуєте!


Благопристойні мусульманки ходять лише жіночими стайками. Власне їхня група чомусь швидше викликала асоціації зі стайкою якихось дрібних тваринок, аніж з соціальною групою друзів чи колег по роботі. А ще вони дуже-дуже соромляться й бентежаться, коли їх фотографує незнайомий чоловік, а тим паче іноземець. Хоча з іншої сторон, видно, що їм приємно опинятися в центрі уваги об’єктива, й вони лише сором’язливо посміхаються.

Всі на борт! Рушаєм далі вниз по течії.

Ось ми проминаємо нашу знайому пристань, пропливаємо повз фортецю і… рорзвертаємось назад до пристані. Я починаю всіх розпитувати чому ми розвертаємось, хіба ж ми не їдемо в Хельфеті? Турки знизають плечима, ніхто нічого внятного відповісти не може. В мене в мозку знову з’являється аналогія з стайкою тварин: привезли-відвезли, ніхто нічого толком сказати не може, всі тупо дивляться й мовчать.

В цей момент з пристані відчалює такий же човен аж з двома людьми на борту. Коли наші посудини зближаються, бачу, що один з них – наш друг Ердал. Він розмахує руками й кричить:
– Чому ви не в Хельфеті?
– Цей човен туди не плив. Нас намахали! – кричу турецько-українською, бо словникового запасу не вистачає.
– …(Не можемо розібрати) Хельфеті?
– Та-а-ак! Нам треба в Хельфеті-і-і!!!
Човни розминулися й віддаляються. Ердал, не розуміючи нічого, дивиться на нас, ми ж, не розуміючи нічого, дивимось на Ердала. Його човен все віддаляється в потрібному нам напрямку, ми ж тим часом швартуємось на все тій же пристані. Розминулися мабуть на хвилини три…

Горе-вчителі й вчительки пакуються по машинам й їдуть на свої заняття, місцеві продавці бот-турів теж кудись розходяться, й ми залишаємось на пристані зовсім самі…
Далі буде…


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *