Подейкують, що на Болавенському плато насправді більше ста водоспадів, але пакетні туристи, яких сюди привозять, бачать тільки три про які ми писали раніше. З ранку, підкріпившись великою порцією гострої лаоської лапші на місцевому ринку, ми прогулялись пішки до кінця міста Паксонг і почали автостопити далі, з метою проїхатись саморобним “золотим колом” навколо всього плато. І побачити на своєму шляху стільки водоспадів скільки знайдемо.
Машин, що їхали в місто Татенг було мало. Пересувались ми від села до села по три-п’ять кілометрів роздивляючись дітей, кавові плантації та лаоські вивіски.
Ледь не половину всього міста Татенг займає буддійський храм.
Храм виявився напрочуд фотогенічним.
Особливо казково виглядали яскраво жовті квіти, схожі на махрові маки, що висіли на абсолютно голих гілках.
В тіньочку високих дерев монастирського подвір’я Богдан ледве не наступив на нашу першу в Лаосі змію. Маленька зелено-сіра гадина зайняла бойову стійку піднявши голову і зібравшись в кільця. Доля секунди і, мабуть оцінивши переляк в наших очах, зміюка чкурнула геть зі швидкістю реактивного двигуна.
Переляк змійки можна зрозуміти, бо лаосці, взявши на озброєння теорію Дарвіна, виводять змій яких ніхто не бачить. Для цього кожен порядний житель країни знайшовши змію має схопити палку і бити рептилію до повної смерті. А потім, в залежності від настрою, її або з’їсти, або з гордістю і відчуттям виконаного обов’язку викинути.
Своєрідною будівлею міста Татенг є публічний будинок відпочинку. Обрисами від нагадує дирижабль, який чомусь поставили на ніжки, а зверху рівномірно засипали соломою. Не знаю як відпочивали тут лаосці, але уява малювала досить цікаві і не дитячі картинки. Розташоване це диво прямо перед місцевим базаром з усіма витікаючими з цього наслідками.
Біля пам’ятки окрім нас тусили ще двоє блідолицих і одна здорова, годована, чорна свиноматка, що зосереджено і з повною віддачею переривала купи поліетиленового сміття.
За Татенгом на нашому шляху було місто Секонг. Десь між ними мали бути ще водоспади, але ніяких вказівників ми не побачили і з чистим сумлінням доїхали до самісінького центру міста. Оскільки було вже майже чотири години дня – час коли закривається все в Лаосі, то і офіс туристичної інформації ми застали вже зачиненим. Вирішивши не вигадувати наново велосипед, ми поставили намет прямо на порозі. Розрахунок був залізний: працівники офісу зачіпати туристів, що закублились і сплять, не будуть, а решта цікавого люду вирішить, що нам дозволили тут отаборитись працівники центру, а отже ми під охороною. Та для вірності і перестраховки ми почекали поки закриються на ніч всі магазини навпроти, і ставили намет в повній темряві. Не погодились з нами лише вуличні собаки, яким чомусь не сподобалось, що ми так нахабно вторглись на їх територію, не пригостивши їх сарделькою чи бодай кісточкою. Та до намету ближче ніж на п’ять метрів вони все ж не наближались, а відчайдушний гавкіт жодного зацікавлення у інших місцевих жителів не викликав.
Коли ж сонечко встало, встали й ми. Зібрались, поговорили з працівниками офісу, що чемно спитали чи це ми тут спали, бо вони вночі проходили і бачили чийсь намет. Від них ми дізнались, що в самому місті ніц нема цікавого, окрім одного малесенького історичного музею.
Недовгі роздуми і от ми вже стопимо далі. Першими застопились всміхнені лаоски в трикутних капелюхах, що їхали тачкою в поле за врожаєм.
До повороту дороги наші наплічники їхали, а ми в чотирьох йшли, перекидаючись жартами з усіма зустрічними, голосно гукаючи “Сабайді-і-і”, тобо здастє до місцевих жителів, що виходили подивитись на незвичну процесію. Турбуючись про кумедних блідолицих лаоски помагали нам вдягати наплічники. В їх очах була глибока занепокоєність і вони як могли пояснили, що в нас такі важезні наплічники а йти з ними ми збираємось дуже далеко.
Поїздка з вітерцем в кузові кількох пікапів і ми виходимо перед наступним водоспадом Хуа Хон.
Він знаменитий не так висотою, якісь там чотири метри падіння води лаосці водоспадом не вважають, як повноводністю, шириною і взагалі красою. А місцеві дітлахи насолоджуються можливістю стрибати як ті жабенята з самісінького верху.
Малі активно запрошували нас долучитись до забавки, та ми, побоюючись досягти до самісінького дна в найнижчій точці траєкторії, відмовились. Ніхто ж насправді не знає, що тут за глибина, і де під водою лежать каменюки.
Ми задовольнились і простим плаванням в скаламученій водоспадом воді.
Біля наших речей на камінчику серед дитячих речей лежала маленька дитяча пластикова нога – примітивний протез, що чіпляється до тіла як підтяжки через обидва плеча. Від першого ж погляду на ту ногу ставало моторошно і дуже сумно. Болавенське плато – місце що найсильніше бомбардувались підчас індо-китайської військової кампанії. Тож малі діти досі зустрічають старі і небезпечні бомби, патрони і міни в своїх блуканнях джунглями. Кількість вибухонебезпечних предметів, що ще валяються десь по лісах, йде на сотні тон.
А зараз хазяїн чи хазяйка протезу плавала десь поруч з нами не вирізняючись з решти галасливих малих. Дай їй, Боже, якось влаштувати своє життя попри каліцтво.