Ширнак. Місто шалених дітей.

Квітень 27, 2012 від Zina

Zina

Оглянувши фортецю в Джізре ми вирішили поїхати в районний центр, може центральне місто провінції справить на нас позитивніше враження. Бо вдягнуті в чорне жінки відсутність дороги і відверто косі погляди місцевих справляли не саме приємне враження про Джізре.
Траса на яку ми вийшли для стому була повна вантажівок і легкових авто, левова частка їх їхала в Ірак продавати всілякий мотлох і купувати цигарки в дюті-фрі. В мене закралась думка що війну виграла Туреччина. Такий потік товарообігу має приносити неабиякий зиск. Дивно подумали ми, і чого це ніхто не їде в Ширнак…

Краєвиди, що відкривались з вінка автівки були неземні. Зовсім голі кам’яні схили переходили в яскраво зелені пшеничні поля. Серед сірих позбавлених життя схилів раптово з’являлись то клаптики соковитої трави, то блідо рожевий квітковий килим, то яскраво руда річка.



Самі кам’яні насипи посмуговані виходами на поверхню більш твердих порід. Від цього місцями схили схожі на торт “Наполеон” – слоєне тісто з пожилками крему.

По середині нашої дороги в Ширнак авто спинили жандарми. В них тут місце перевірки. Регіон нестабільний, три кордони поруч, купа нелегалів і просто контрабандистів так і лазять через паркани, та ще й тут перманентна військова операція проти курдських партизанів з ПКК.
Жандарм витріщається на нас ми на нього, переводить очі на наші паспорти.
– Куди?
– В Ширнак.
– В Ширнак? Навіщо вам в туди? – Очі жандарма сповнені глибокого нерозуміння.
– Туристи, подорожуємо, фотографуємо, – посміхаючись каже Богдан.
– Аллах-Аллах! (О Боже!!!) – сказав хлопака в кашкеті і пішов робити копію наших паспортів. Його поведінка красномовно свідчила: “оце принесло мені проблем на голову, і що ж так щастить саме в мою зміну, не могли вони почекати ще годинку”.
– А ви в Ширнак надовго? – питає він, віддаючи паспорти.
– Та ні, години на 3-4, потім назад в Джізре.
Сіра тінь спала з обличчя жандарма, він зітхнув з полегшеням – хоча б ночувати в Ширнаку не збираються…

Місто Ширнак стоїть на схилі вже досить високо в горах, біля 1800 метрів. Дорога серпантином підіймається оминаючи новеньку лікарню і п’ятизірковий готель, принаймні п’ять зірочок поруч з назвою намальовано. Готель чи ще будують чи тільки закінчили. Перед ним в купі сміття, вишукуючи щось цікаве, смачно порпається з десяток курей. Джізре – версія 2.0 думаю я. Треш продовжується.
Висаджують нас на центральній площі міста. На ній як і всюди гордо випроставши спину стоїть Ататюрк. Під постаментом сидять на гратках і лавочках місцеві чоловіки, п’ють чай і лузають насіння. При погляді на нас руки з насінням завмирають в повітрі, а очі проводжають нас як привидів. Враження ніби все навколо нас завмирає. “Приплили” думаю я… Тут що туристів не бачили, чи що?

Пошвидше звертаємо на невеличку вуличку яка прямує вгору, десь там видно мечеть… Може хоч її подивимось. Решта архітектури нагадує картини “відбудованого” після війни Іраку. Тут будинок є, тут впав, тут впав, але його добудували… Між цих споруд проїздить то іномарка, а то дідусь на двох віслюках. Гужовий транспорт повноцінний учасник руху!

По дорозі до мечеті до нас заговорює чистою англійською панянка років 30. На наш здивований комплімент щодо її англійської відповідає, вона не тутешня, вона зі Стамбула. Тут в Ширнаку мешкає її дядько. Дядько в неї звичайний – має чорирьох дружин і 42 дітей.
Слухаючи її розповідь про родину, думаю як дядько запам’ятовує імена дітей… Чи може називає всіх хлопців Махмед а дівчат Фатіма… а може нумерує, чи носить з собою записник з іменами…

Вирішили оглянути місто з гори і пішли повз школу дорогою. Тут ВОНО І ПОЧАЛОСЬ!
Зі школи почали визирати діти. До нас долітає перший окрік: Хелоо! і тут зрая дітей починає стибати з-за шкільного муру на дорогу і бігти за нами з криками. Крики мирні, окрім “Хелоо!”, “Вот із йор нейм” та “Май нейм із…” діти нічого не знають. Але коли за тобою вулицею біжить зграя в 20 діте, і ти бачиш. що це ще не кінець, бо малі продовжують лавиною стрибати через паркан, стає дещо страшнувато.

Оточені дітьми ми не знаємо де себе діти і що взагалі відбувається. Почуваємось білою людиною в Африці. Але діти милі, всі посміхаються, на камеру позують як фотомоделі, в позах кіношних акторів чи актрис. Самі не знають що далі з нами робити, стоять перешіптуються між собою, обговорюючи нас і сміються.

Від зграї нас рятують перехожі і шкільний дзвоник. Бр-р-р.
Далі в Ширнаку ми обходили школи десятою дорогою. А то ще якесь мале заб’ється, чи під машину скочить стибаючи через паркани щоб сказати нам “Хелло”.
Жага до спілкування в малих страшенна. Шкода лишень що коли їм відповідаєш: “Май нейм із Зіна” вони думають, що то в білих людей імена такі довгі із чотирьох слів.

Згори місто виглядає краще. Краєвид рятують сусідні засніжені вершини Східного Тавру.

Шукаючи хоч щось давнє й цікаве, знаходимо дійсно старий будинок. Половина його розвалена, поросла кущами і бур’янами, а в другій половині продовжують жити люди. Це колишній вхід.


Сіни і сходи в будинку кам’яні, а от дах вкриває земля, вкладена на дерев’яний настил. Легко знаходимо драбину на дах і, звичайно, ліземо.


На фоні оточуючих будинків ця розвалюха виглядає дуже колоритно.


Для трамбування землі на даху здавна використовували специфічний інструмент. Богдан сказав, що зрушити його з місця добряче важко.

Прикращена білизною і супутниковими антенами житлова частина будинку “гармонійно” вписується в стару архітектуру.

З часом ми перестала звертати увагу на постійні дитячі крики. Дітям навіть не треба було відповідати, вистачало озирнутись і посміхнутись. Всеодно, з того що ми їм говорили окрім “май нейм із Богдан” дітлахи нічого не розуміли…

Зневірившись в можливості знайти в Ширнаку щось історично цікаве і добряче оглохнувши від дитячих криків ми почали спускатись серпантином до початку міста. Думаю не треба казати, що більшість водіїв машин відчували необхідність посигналити нам вітаючись. Так, шарахаючись від клаксонів, ми дійшли до культурного центру. А раптом тут є хоч якась інформація про Ширнак понятною нам мовою подумали ми.

Нас прийняли майже як іноземну делегацію, показавши весь центр типу “тут у нас бібліотека, а тут комп’ютерний клас. А тут бачите діти зараз вчаться скажіть їм “Добрий день” і ходімте далі, не треба відволікати”. Більша будинку частина відведена під школу. Воно і не дивно, якщо в родинах по 42 дитини ніяких приміщень на них не вистачить. В кабінеті директора центру ми пили чай і на мигах і нашій кривуватій турецькій пояснювали, що хочемо щось дізнатись про цей регіон. На пам’ять ми про відвідини центру отримали дві ручки, папірці для нотаток та книгу турецькою про історичні місця провінції Ширнак. Від криги ми дуже ввічливо відмовились – це ж ще 2 кг з собою возити.
Швидкий огляд академічного видання повідомив нам що:
1. В самому Ширнаку окрім того будинку, що ми знайшли і старих могил на кладовищі, більш немає нічого історичного.
2. В Джізре, звідки ми приїхали є ще старе медресе і стара мечеть чудирнацької форми з мінаретом, схожим на маяк.
3. По провінції розкидані досить симпатичні старі сирійські церкви, от тільки всі вони по віддаленим селам, що нам не по дорозі.
4. Зате по дорозі нам є залишки фортеці і древній міст. Останній на фотографії виглядав досить цікаво: старі кам’яні опори, арки, а під ними швидка гірська річка.
Отаким мені запам’ятався ширнак з одно боку мечеть і корови і кури, а з іншого зграя дітей що біжить з вигуками “Хелло!”


Якщо потрапите не дай Боже в Ширнак – дивитись лише природу, і ту з вікна авто остерігаючись прикордонних зон, вояк, ПКК та пересування в ночі


По дорозі назад шукали міст. Наш жандарм відверто зрадів побачивши нас. Документи вдруге не просив, думаю таких диваків як ми він запам’ятав надовго. Хто ж ще поїде фотографувати Ширнак. )))
Після пояснень міст було знайдено. Точніше те що від нього лишилось.

Якщо ви зможете розгледіти на фотографіях залишки кам’яних кладок, то знайте це була дуже давня фортеця.


Ширнак так і залишиться в моїх спогадах місцем з казковою природою і абсолютно шаленими дітьми.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *