Шрі-Ланка. Місцевий колорит і збоченець в жіночому туалеті

Квітень 30, 2013 від Zina

Zina

Кілька годин споглядання за вдягненими в блакитні, як саме небо, сарі стюардесами шрі-ланкійський авіаліній і з спекотного Бангкоку ми приземлились недалечко від столиці Цейлону міста Коломбо. В аеропорту нас зустріла малесенька зона прильоту яка не лишала надії на спокійну ночівлю в темному куточку.
Тож вийшовши на вулицю, і відбившись від таксі й тук-туків, які розмовляли абсолютно зрозумілою правильною англійською мовою ми пішли вздовж автостради вишукуючи місце для намету. Коли йти набридло поставили намет прямо біля паркану автостради і чийогось будинку. За цілу ніч потурбували нас лише галасливі пташки, схожі на сорок, що відчайдушно вирішували стосунки в кронах дерев над наметом.

На ранок склавши речі ми вернулись назад в аеропорт шукати камери схову. Біля входу стикнулись з явною дискримінацією за національною ознакою, яка, як не дивно, стосувалась не нас а місцевих жителів. Ці бідолахи штовхались в довгій черзі перед віконечком з написом “ВХІДНИЙ КВИТОК”. Як ми зрозуміли місцеві жителі мають взяти квиток на вхід в аеропорт. Не веселіше й шріланкійцям що тільки прилетіли додому – їх чекає просвітка багажу рентгеном і повне патрання завзятими митниками, а от іноземцям і вхід, і вихід вільний.


Та аеропорт нас розчарував – камери схову немає. Багаж можна лишити біля всміхненої дівчини на ресепшені але на наплічниках кров з носу мають бути почеплені навісні замки. Логічні доводи про те, що наплічник не чемодан – одним замком не застібнеш, не проходили. Немає замків – не можна лишати речі. Звісно взяти на прокат замки чи купити їх біля аеропорту ніде – треба їхати в місто.

Їхати в столицю з важчезними наплічниками за спинами нам не всміхалось, і поміркувавши трішки, ми спинили свій вибір на містечку Негомбо де мали скупити подарунки домашнім, спробувати місцеву їжу, подивитись Шрі-Ланку й Індійський океан.
Черговий розворот на 180 градусів і ми виходимо на знайому автостраду на якій за півтора кілометри є малесеньке село з місцевою автостанцією з якої їздять місцеві автобуси за місцеві гроші і місцеві ціни. Там же на автостанції падаємо поїсти в кафе. Незрозуміло, брудно, купа мух але здоровенні порції смачної їжі, що гостро пахне карі в нас на столі. Їмо в оточені водіїв автобусів, пасажирів і інших мешканців села. Всі чоловіки і всі вдягнені в спідниці й старі футболки чи сорочки, але за їхніми щирими посмішками не видно ні оточуючого бруду ні линялого одягу.

Посмішки переслідували нас на благословенному острові всюди. Посмішкою нас зустрінуть в магазині, автобусі чи просто на вулиці. Щоб не забути яким автобусом їхати назад до аеропорту фотографуємо автобус. Вигляд двох блідолицих туристів, яким сподобався місцевий автобус так розчулив водія і кондуктора, що вони вирішили сфотографуватись разом з нами, а потім не взяли з нас плати за провезення багажу. +1 в графу «чому варто спілкуватись з місцевим населенням».

Залишили речі у всміхнених, як всі шріланкійці, наглядачів автостанції й пішли на місцевий ринок купувати додому тропічні фрукти, спеції, чай, тканини, шовка й дорогоцінні каміння, які складають левову частку експорту країни. Про покупку коштовностей я, звісно, пожартувала, але дванадцять кілограм фруктів довели наші наплічники до максимально допустимої для перельоту ваги.

І ось знову ми на автостанції в тому самому кафе з якої стартували зранку. Тут і почались СПРАВЖНІ ПРИГОДИ. Перший кульбіт видав, як і очікувалось, мій шлунок. Його стандартна реакція не незнайомі гострі спеції – відправити мене в туалет на кілька годин подумати над своєю поведінкою. Залетіла я в туалет з гордим значком “леді” над входом. Брудно, смердить, але мій час йде на долі секунди. Вже почавши справи розумію що в кабінці немає ні дива цивілізації – паперу, ні вже звичного баняка з водою і ківшика, ні хоча б краника для води. До невеселих думок що робити далі додаються бурі в шлунку й неземні відчуття подаровані шрі-ланкійською їжею, що однаково гостра як на вході так і на виході.

З задраною до голови спідницею йду шукати воду по всіх закутках туалету. Як виявилось біля входу є баняк біля якого стоїть ОДНЕ малесеньке відеречко, зачерпнувши воду в яке місцеві благородні панянки мають ходити в туалет, зливати за собою воду, використовувати замість паперу і мити руки. Розмірковуючи над питанням чому за такий сервіс я маю заплатити 20 рупій стою в куточку біля баняка і чекаю на наступний залп.

Окрім мене та мух в туалеті порожньо. Та за хвилину в жіночий туалет заходить перший чоловік, посміхається мені, бере пляшку й набирає води з крану над баняком. Я стою чекаю, мовчки посилаючи прокльони своїй кулінарній нестриманості. Через хвилину заходить наступний чоловік років сорока, знову з пляшкою для води. Я стою. Чолов’яга заходить ще раз вже без пляшки, спиняється за два метри від мене і починає жестами допитуватись чого я тут стою. На мою англійську не реагує і я починаю як можу пояснювати жестами що живіт болить і я чекаю поки мені ще раз захочеться в туалет. Я ж не знаю хто саме цей шріланкієць може саме він має здерти з мене 20 рупій за користування цим виплодом цивілізації по виході. Подивитись на те хто сидів за імпровізованою касою біля туалетів в мене просто не було часу – я неслася як реактивний літак по злітній смузі. Шріланкієць робить заклопотане обличчя і підходить ближче, кладе руку собі на живіт потім мені на живіт, а потім штовхаючи мене на брудну стінку туалету, починає обома руками м’яти мої груди…
Від такого нахабства на якусь секунди я впадаю у відвертий ступор. А далі хапаю те невеличке пластикове відро й з диким криком опускаю на голову нападника, потім ще раз, далі він відскакує а я зачерпнувши води і не спиняючи крику «go away. Go out of here» обливаю його водою й вириваюсь з туалету на зустріч здивованим шріланкійцям, що збіглися на мій крик.
На пів дороги до кафе в якому сидить Богдан мене накриває надлишком адреналіну. Тіло трусить, течуть сльози й я не можу зв’язати до купи й кількох слів. Побачивши мій стан до туалету розбиратись побіг власник кафе в якому ми сиділи, а Богдан намагався видавити з мене опис інциденту.
За кілька хвилин хазяїн кафе повернувся, вдягнув на забризкану їжею майку картату сорочку а на сімейні труси джинси й почав розпитувати мене що ж сталось. Потім дуже ввічливо попросив підійти до разом з ним до туалету, запевняючи що все вже гаразд. Біля туалету зібрався невеличкий натовп що гомонів і скрушно хитав головами. Центральне положення займав мій кривдник з заламаними назад руками які утримували двоє здорових водіїв автобусу. Власник кафе повернувся до мене й спитав, показуючи пальцем на затриманого: «Це він?» Не встигла я ствердно хитнути головою як в щелепу обвинуваченого полетів кулак одного з водіїв. А ми знову повернулись в кафе.
За кілька хвилин нас покликали в поліцейський відділок, де за ґратами товщиною в два пальці вже сидів мій знайомий по туалету. Я ж мала розказати представникам влади що сталось. Вислухавши мою історію полісмен витяг папір і сказав: «Вибачте, будь ласка, в нас на острові дуже безпечно. Таке трапляється вкрай рідко, ми дуже любимо туристів. Давайте ви напишете заяву.» Ніяку заяву мені писати не хотілось, та й сенсу особливого вона б не мала лише додала клопоту поліції. Бо на підставі заяви мене далі викликали б на слухання справи, а в мене після півночі літак до рідного Києва. Я тут виключно на добу транзитом. Полісмен мене вислухав і погодився, писати заяву сенсу нема і він знову почав вибачатись за всю країну, своє село і конкретного урода. А потім подзвонив комусь по телефону і на суміші англійської й місцевої мови почав розповідати щось про мене і нашу ситуацію. Враз його обличчя просвітліло він подякував і поклав слухавку:
– No problem. We will charge him using drugs. (Нема проблеми. Ми звинуватимо його у вживанні наркотиків)
З цим, ще раз вибачившись, нас відпустили з відділка.

В мені не було ніякої особливої ненависті до того шріланкійця. І я була цілком задоволена тим що йому вже й так натовкли писок. Але пояснити це поліції не було жодної можливості, вони були впевнені, що я, як чесна біла жінка, хочу лінчувати негідника прямо на центральній площі їхнього села а потім станцювати на кістках переможний танок. Сподіваюсь що міра покарання за «using drugs» на благословенному острові не надто сувора.

А ми взяли свої речі й пішли в аеропорт. По фіг що до літака лишалось ще більше десяти годин, у всякому разі в аеропорті, куди шріланкійцям треба брати вхідні квитки більше не буде подібних сюрпризів. На один день з мене було цілком досить пригод і спогадів.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *