Шуши. Білий собор і вид з мінарету

Жовтень 1, 2012 від Zina

Zina

Порівняно із Степанокертом Шуши виглядає як маленьке небагате стареньке містечко, що не встигло загоїти на своєму чолі сліди війни двадцятирічної давнини. І лише світлий катедральний собор з білого каменю, що височіє над містом, символізує віру та надію карабахців на завтрашній день, розквіт та достаток Шуши.


Собор Святого Христа Всеспасителя – найкрасивіша споруда в Шуши, побудований в 1868-1887 роках, він височіє над оточуючим містом. Навколо собору чистий зелений майданчик, яким від собору, як промені від сонця тягнуться мощені білою цеглою доріжки. Від цього здається що Собор ще вищий, піднесеніший до неба.

Найгарніше місце собору – дзвінниця. По кутах другого поверху стоять невеличкі кам’яні янголи з сурмами в руках, в путівниках пишуть, що вони мають загрозливий вигляд, але, як на мене, вони більш схожі на пряники, якими в фільмах прикрашають на різдво ялинку. Від чого вся дзвіниця має радісний і святковий вигляд.

Зі старої внутрішньої оздоби храму до наших днів нічого не лишилось. В радянські часи собор стояв навіть без бані. Зараз білі стіни в деяких місцях прикрашають свіжі сучасні фрески з досить реалістичними постатями святих в повний зріст.

Карабахська війна йшла від міста до міста й від села до села, поволі азерів витісняли то з одного, то з іншого населеного пункту, а одним з вирішальних боїв був бій за місто Шуші, де перед самою війною християнського населення лишилась крихта.

В середині власного катедрального собору карабахці знайшли тонни ракет системи “Град”. Мабуть Божа рука берегла святиню від злету в повітря. Чи азербайджанці втікали так швидко, що не встигли підірвати чи замінувати церкву.

Після війни та тривалого азербайджанського правління в місті Шуши залишилось всього дві церкви. А от мусульманських мечетей три, ось вам і показник толерантності карабахців до інших релігій. Як сказав нам один з водіїв, а навіщо їх руйнувати, це також частина історії нашого краю.

В одну з старих персидських мечетей ми пробрались через паркан і навіть роздивились панораму міста з обох мінаретів. Сходи на мінарет дуже вузенькі й засипані будівельним сміттям. Їх освітлюють малесенькі, розміром в одну цеглину, віконця.



Це нижня мечеть, вона знаходиться в центрі закинутих мусульманських кварталів. За часи запустіння багатоповерхівки та невеличкі приватні будинки встигли зарости деревами та непролазними заростями дикої ожини. Від чого краєвид з мінарету здається сумним, ніби дивишся на хромого бездомного собаку, що понуривши голову шкутильгає повз.



Ми знайшли напівзруйнований, зарослий молодими деревами, давній палац, де над входом є незрозумілі написи арабською в’язью. Колись вхід прикрашав ще й купол, але від нього мало що лишилось. Постійні відвідувувачі палацу – місцеві корови.

Прогулянка цими закинутими районами й огляд порожніх будинків зайняли багато часу. Просто ніяк не вдавалось пришвидчитись й промайнути залишки колишньої величі: там цікавий балкончик, там карнизик, там вузенькі персидські вікна, а там старі мармурові сходи, що ведуть на вже неіснуючий другий поверх палацу.



Серед старих будиночків ми знайшли виставку-продаж антикварних та сучасних Арцахських (історична назва Карабахц) килимів, де, перечікуючи дощ та попиваючи міцний чорний чай, довго розпитували про всі візерунки та історію кожного килима. А отак виглядають залишки оборонних веж, до яких ще не дійшли руки реставраторів.


Про історію заснування міста Шуші існує дві версії. Обидві дуже суперечливі бо одна належить вірменам, а друга – азерам. Як і про місто про Шушинстку фортецю думки істориків розходяться на два відповідні русла. Сама ж фортеця, не зважаючи на війни та юридичні тонкощі, продовжує захищати місто з боку Степанакерту.

За міцними широкими оборонними стінами в старому шовковичному садку ми провели в наметі дві ночі. Як нам сказав наш друг місцевий журналіст, цей сад дуже важливий та має давню традицію, історично в цьому садку купу разів азербайджанці та вірмени різали одне одного. Треба зазначити що на наші сни під деревами цей факт ніяк не вплинув.

А взагалі в Шуші ми приїхали в історичний день – день виборів президента республіки. Для місцевих жителів це вихідний і свято. Серед карабахців ще не вивітрилась гордість за себе, бо вони змогли відвоювати власну землю й зараз вільно на ній хазяйнують. За чаркою кожен чоловік розповідав нам коли і де він воював.

Два дні ми блукали містом. І хоча Шуші зовсім невеличке, його ніяк не хочеться залишати, бо встигаєш перейнятись духом міста. Якось швидко звикаєш до абрисів Катедрального Собору та мінаретів й не помічаєш як перестаєш шпортатись на розбитих вуличках й зовсім по-карабахськи здоровкатись з продавцями в крамницях.

P.S. В кінці другого дня я піймала себе на тому, що розглядаю об’яви з продажу квартир на стовпах міста. Це вірний знак – треба їхати далі.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *