Столиця Лаосу. Монастирі, ступи і знову копи

Грудень 31, 2012 від Zina

Zina

В’єнтьян заснований в 1560 році як столиця країни Лан Санг, з 1899 це столиця французького протекторату Лаосу. А зараз це невеличке приємне гостинне і досить туристичне місто яке відоме величезною золотою ступою, тріумфальною аркою і лаоським пивом.


Тріумфальна арка Патусай – аналог тріумфальної арки Парижа – символ звільнення Лаосу від французьких “загарбників” колоністів.

В суто лаоському дизайні воріт присутні цікаві міфологічні сюжети.



Окраса міста – річка Меконг. В вечері набережною прогулюється ледь не половина міста і всі-всі туристи, роздивляючись товари на нічному ринку, потягуючи смачне холодне пиво і зрідка споглядаючи на сусідній берег, де прогулюються тайці. Інший берег – інша країна.


В місті є стара сіра заросла травою ступа – Тат Дам. В її тіні ми познайомились з буддистським послушником на ім’я Амон. Він першим підійшов до нас і спитав ламаною англійською:
– May I speak with you?
Як виявилось, це його спосіб покращити свою англійську мову.

Від Амона ми дізнались багато цікавого про його монастирське життя. В його селянській родині семеро дітей з яких він середній брат, тож коли йому виповнилось дев’ять років він пішов жити в монастир. Зараз йому вісімнадцять і в нього лишається лише один рік на те щоб прийняти остаточне рішення: чи в двадцять “приймати постриг” і лишатись монахом, чи залишити монастир і почати жити звичайним життям. Він схиляється до другого варіанту, а тому активно вчить англійську і збирається в майбутньому працювати туристичним гідом в місті Луан Прабанг, де мешкає його дядько. Судячи з його розповіді склалось враження, що серйозно про монашество він не думав ніколи – то була лише можливість полегшити життя родини. Одна з речей, які непокоять Амона зараз – необхідність купити собі одяг після виходу з монастиря.

На згадку про себе він подарував нам маленьку статуетку Буди, що колись зробив для нього його вчитель.

Взагалі монастирів в В’єнтьяні незліченна кількість і монахів – хоч греблю га ти. Але переважна більшість монастирів зовсім новенькі, бо лише двом з них вдалось пережити війни і бомбардування. Один з вцілілих – Сікайте.

Побудований 1818 року царем Аніоном Сікайте єдиний пережив сіамську окупацію 1828 року і зараз є найстарішим храмом. Обриси, різьблення й інші прикраси храму є прикладами класичного лаоського архітектурного стилю.

На території храму розставлені більш як п’ять тисяч скульптур Будди.


Окремо зберігають Будд постраждалих під час військових кампаній.

Ще одна антикварна річ – дерев’яна Нага для омивання Будди і отримання таким чином святої води. На жаль без сторонніх підказок зовсім не можливо уявити як саме використовували цю величезну дере’яну змію.


Як нам пояснив Амон, Сісакет, звісно, дуже важливий і шанований монастир, але найбільше віруючих відвідує храм Сі Меонг. І дійсно, на його порозі, навіть в вечірні часи тусила сила-силенна місцевих жителів, що спокійно сиділи на лавочках і їли якусь їжу, поруч ці їжу продавали з пересувних тук-туків, а паралельно в храм для молитви заходили звичайні віруючі.

З собою в храм приносять кокосовий горіх, купу бананів, ароматичні палички і дві, зв’язані з бананових листів прикрашені чорнобривцями, символічні пірамідки.

В іншій кімнаті буддистки монах роздає благословіння і зав’язує браслетики.

Та найбільше нас вразив птах, він сидів на скелі і здавався якоюсь погано виконаною статуеткою. Ну, вирішили ми, тут мабуть лаосці пошкодували фарби. І тут ця птаха ворухнула головою. Мені здалось що якась мара, але ні, ще хвилина і птаха повернула голову на дев’яносто градусів. Ми так і заклякли з відкритим ротом.

В оздобленні інших, сучасних храмів В’єнтьяну переважає тайський стиль. Багато золота, багато різних дрібних деталей виконаних ніби по одному зразку одразу для всіх будівель.


Навіть життя Будди, яке зображується під дахом храму, здається, виконано одним і тим самим майстром під копіювальний папір.



Золота ступа – символ Лаосу, її навіть зображують на гербі. Стоїть досить далеко від “туристичного” центру. Стандартні білі містери їздять сюди на тук-туках – це ж цілих чотири кілометри ми ж йшли пішки по спеці. Ще варто додати, що тук-тукери місцеві деруть з туристів гроші “по чем зря”. Зрештою мабуть і правильно – вайт містер хез ту пей! Та по дорозі до ступи нас чекали ще два музеї.
Особливо інтригувала назва “Музей державної безпеки”. Ну-ну! В музеї цікаво подивитися на їхнє кагебе, от в житті не хотілося б. Та не судилося, охоронець на воротах, що не знав ні слова англійською, махнув рукою в сторону велетенських дверей, та вони виявились зачинені. Мабуть, за лаоською традицією, працівники пішли десь в справах чи вирішили сьогодні на роботу не виходити взагалі.

Сам будинок музею виглядав як скріншот з якоїсь комп’ютерної стрілялки. Такий велетенський особняк з пальмами і зенітками по обидва боки від мармурових сходів.

Одна з зеніток символічно цілиться прямісінько в прапор радянського союзу.

Далі був музей червоної лаоської армії, який нам подивитись теж не судилось, бо працівниці музею вирішили піти на обідню перерву трошки раніше, і ми зустріли їх якраз біля воріт. Тож подивившись на розбитий АН ми поплентались до ступи.


Там чекали та сама падлянка – обідня сієста від 11.30 до 13.30, яку мають всі державні і не державні установи. Тож ми посиділи в тіньку під деревом, сходили в сусідній храм, попили водички і почекали, та після перерви ступу не відкрили.


Тому, піддавшись лаоському настрою, ми забили. Сфотали здалеку і пішли забирати наші візи з тайської амбасади.

Плата за вхід в стандартні туристичні цікавості уніфікована – 5000 кіп, на наші гроші то 5 грн.

На шляху з амбасади надибали гарненький, чистенький, чепурненький китайський храм, прикрашений фонтанчиками з кольоровими карпами і купою орхідей.



Ну і загрозливі хлопці зі зброєю

Насправді центр В’єнтьяну схожий на велику резервацію для туристів, перемежовану буддійськими монастирями. Виглядає це приблизно так: магазин сувенірів, бар з бельгійським пивом, інтернет-клуб, буддійський монастир в тайському стилі, побудований скоріш за все за тайські гроші, хостел, італійська піцерія, туристичне агенство, пральня лише по 5 доларів за 10 кг, ґестхауз і т.д.

Наше життя в столиці було зовсім не схоже на життя класичних туристів. Першим ділом зранечку ми йшли в місцевий інформаційний офіс з чудовим персоналом, щоб залишити наші важкі наплічники, тут же ми користувалися інтернетом, мили голову під краном, чистили зуби в туалеті, іноді навіть готували їжу і т.д.

Далі йшли гуляти, першим ділом звісно ж снідати на місцевий ринок – липкий лаоський рис, гора фруктів, якісь соуси чи супчики в поліетиленових пакетиках, м’ясо чи риба запечені на грилі. Далі прогулянки містом і написання чергової статті для блогу. Спали ми за огорожею здоровезного будівництва величезного бізнес-шопінг-турист центру на березі Меконгу. Будівництво ще не почате і за суцільної огорожею наш намет не видно нікому – тиша та благодать, ще й освітлення з набережної. Єдине слабке місце – вхід на цю здоровезну територію з боку парковки, охоронець якої, хоч і сидів метрів так за сто, але кожного вечора підозріло споглядав на двох блідолицих з рюкзаками, що вперто не хочуть спати в туріст хотел.

На нашу п’яту ніч дядько мабуть не витримав, зібрав хлопців, і рівно о дванадцятій годині ночі, як тільки ми розклали намет і вляглись на м’якому спальнику до нас прийшла делегація аж з семи осіб. Хлопці, що прийшли виганяти бідолашних українських туристів з теплого намету, спочатку представились “поліс”, але на наше прохання показати жетончики вони витягли бейджик сек’юріті азіатських університетських ігор, що саме проходили в місті, й то один на всіх.
– Е-е-е! Хлопці, яка ж ви поліс? Ви лише сек’юріті!
Рівень англійської в хлопців залишав бажати кращого, тож вони в основному повторювали одну й ту ж фразу:
– No possible sleep here! Tourist sleep in hotel! Good hotel! (Ні можливо спати тут! Турист спить в готелі! Хороший готель!)
На наше запитання, чому саме ми не можемо спати тут, якщо нам тут більше подобається, хлопці лише показали на єдину в місті багатоповерхівку і сказали єдине слово “Conference”. Логічно! Там, мабуть, проходили якісь заходи присвячені універсіаді, але до багатоповерхівки від нас було кілометри два, й вона висилась над горизонтом десь ген далеко, тож заважати комусь в тому напрямку ми ніяк не могли.
Наш висновок – хлопці прийшли нас понапрягати лише тому, що tourist sleep in hotel!
Далі п’ять хвилин ми розповідали місцевим козакам, що пакуватись і йти геть ми не будемо бо речей в нас багато, а пакувати їх довго тож давайте, любі наші, ми зробимо так: ми тут сьогодні спимо, а завтра ви нас тут вже не побачите, тим більш ми й так планували на ранок їхати далі. Хлопці подзвонили комусь по телефону, цей хтось не зняв слухавку (що зовсім не дивно о 12 годині ночі), вони ще трохи порадились та й пішли геть. Більше ми їх не бачили.

А ми на наступний день і справді поїхали на південь.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *