Вчора ввечері знову почалась злива. Згадуючи останній паводок люди готувались до найгіршого й швидко розбігались по домівках. От і ми як тільки закрилась наша улюблена книгарня, де ми споживаємо безкоштовний інтернет, побігли на зупинку автобуса. Великі, холодні, і, звісно, мокрі каплі дощу забивались під футболку та калатали в кедах. Проте, думка про літр вина, що лежить на дні наплічника, добряче нас підтримувала.
Труднощі почались на стежці до хатинки. Ми живемо на дачі в нашого друга. Щоб дістатись неї потрібно пройтись між іншими домами й переступити через невеличкий струмочок. Але зараз перехід потічка, що перетворився на справжню бурхливу гірську річку брудно рудого кольору, вночі під дощем виявилось справою не простою і не приємною. Якби не вчасно подана рука мого чоловіка сидіти б мені дупою в тій річці…
Скинувши мокрі кеди і випивши вина ми з чистою совістю і брудними ногами завалились спати. Але от серед ночі разом із співом пташок до нас долинув дивний звук – чи то пташеня десь кричить, чи то що воно таке.
Голос то віддалявся то наближався, не витерпівши встали й пішли шукати ту бідолаху. Ходили босі по подвір’ю, світили ліхтариками – нема нікого, ще й як на зло воно затихло. Після того як ноги замерзли, а зуби почали потроху цокотіти, ми вирішили, що наш гість помандрував куди подалі зачувши наші кроки. Забились ми в спальник. Тільки відігрілись як скавучання продовжилось. Е-е-е, не-е-е-е. Подумали ми, давай, друже, сам або чекай ранку.
І от зранку ми зачули до болю знайомі звуки знов. Обійшли будинок – нема, на горищі – нема, де ж воно? Ніби в середині, ніби під столом і тут я побачила малесеньку білу лапку. Ось він наш нічний друг, а точніше подружка. З міцно закритими очима й вухами на старій футболці під столом лежала малесеньке кошеня.


Нагодувати цей малесенький ротик навіть молоком виявилось ще тією задачкою, але мій терплячий чоловік впорався із цим на відмінно.

Цікаво тільки де ця кота-мама, що підкинула нам таке щастя?