Перетин Кабоджо-Тайського кордону був нескладним але тривалим й нервовим. Нервів нам додав повний автобус російських туристів, що штовхались, пхались без черги поперед батька в пекло, голосно розмовляли про відсутність тапочок в місцевих готелях й пили пиво – поводились як “класичні російські туристи”.
Перед нами в віконечко з написом “виїзд” простягли два паспорти двоє тайців, з одного з паспортів нахабно стирчала купюра в двадцять бат. Одним натренованим рухом бати перемістились з документів в стіл, а замість них швидко з’явились дві печатки, тим самим рухом паспорти були повернені власникам. “Цікаво що зроблять з паспортами двох туристів в яких не лежать 20 бат.” – подумала я…
Нічого з нами і нашими паспортами не сталось, з нас навіть не вимагали грошей, з нас вимагали відбитки пальців. Боже, яка абсурдності вперше в житті здавати відбитки пальців на кордоні Камбоджі, мене пробирав сміх який випирав назовні через дурнувату посмішку. В кримінальному раю, яким була, є, і, мабуть, буде Камбоджа, відбитки пальців знімають в приїжджих туристів. Тайці за 20 бат (менше ніж 1 долар з тушки) спокійно “оминули” процедуру. Очевидно прикордонники й поставили сканер для відбитків з єдиною метою збирати мзду з усіх, хто не хоче засвітитись на кордоні.
Через кордон бігали діти, й ходили люди з пакунками, а погляди хлопців в кашкетах в цей час ілюстрували внутрішнє самовдосконалення через обітницю мовчання і глибоку медитацію спостереження. Отакий кордон на замку.
Тайський прикордонник подивився на наші паспорти і ні гу-гу. Мовчки поставив штамп і сказав “наступний”. А ми пішли вздовж дороги, де машини їздять як на Кіпрі – з неправильної сторони, але спиняються від першого ж помаху руки, який трактують як автостопний жест.
