Ткібульське водосховище, карасі і великий потоп

Червень 26, 2012 від Zina

Zina

Після цілого дня на спеці сил не було вже ні на що. Ледве-ледве нас вистачило на пересування від Моцамети назад до траси що прямує на омріяне водосховище. І хоч величаві бані монастиря Гелаті були видно досить близько – на сусідньому пагорбі, наш ентузіазм виснажився. Куди буде їхати автівка туди і поїдемо: якщо в Гелаті то в Гелаті, якщо далі – їдемо далі.
Гелаті ми проминули й по 2-5 км просувались автівками до міста Ткібулі. Скоро дорога скінчилась. Серпантином понад лісом йшла суцільна гряда вибоїн повних дощової води. Швидкість пересування впала нижче нікуди. Сонечко почало все більше ховатись за дерева на протилежній стороні ущелини.


Вийшли ми біля самого початку водосховища, там з нього витікає невеличка річечка. По боках потічка майоріли хаотично розкидані автівки кутаїських рибалок. Вихід з розпеченого сонцем автомобіля на свіже повітря був схожий на стрибок в ополонку. Відчувши температуру повітря про купання я більше не думала, я думала про куртку.

Ну, не купатись нам сьогодні, подумали ми – підемо ловити рибу. Місцеві якраз починали змотувати снасті й збиратись в дорогу. Перша ж компанія рибалок веселих, від випитого за день пива, подарувала нам вудку розказала де взяти черв’яків і кого тут ловити. Заводилу в гурті звали Цезар. Від нього ми довго вислуховували як він любить українців, скільки в нього на нашій батьківщині друзів, і з якими чудовими людьми з нашої країни він разом був на заробітках по світу й як він радий, що ми приїхали в Грузію. Обмінявшись телефонами домовились побачитись наступний раз по поверненню в Кутаїсі.


Наступна компанія зачувши що в нас нема на що ловити рибу віддала нам майже цілий батон. Отак несподівано ми отримали купу подарунків просто за те що ми українці.

Сонце сідало за дерева й треба було поспішати – вечірній кльов закінчувався. Тож Богдан залишив мене розбиратись з новою вудкою, а сам пішов розставляти намет.


Так потроху ми лишились на березі самі. Невеликий дощик налякав рибу й стояти далі з вудкою в темряві не мало вже ніякого сенсу. Чотири карасі цілком влаштовували нас в якості вечері.


Сповнені сил та надії ми збирались продовжити риболовні вправи на світанку й навіть не забули поставити для цього будильник. Але розбудив нас шум дощу. Ну, дощ то ще не кінець світу, можна спати далі. Та десь за годину ми відчули, що спальний мішок знизу в середині намету став вологий. Визирнули ми надвір. Ой, лишенько! Наш намет стоїть рівно по середині потоку, що несе свої води зі схилу в водоймище. В місцях де речі не тисли на дно намет вспливав і погойдувався як надувний матрац у відкритому морі. Терміновий замір глибини за бортом показав сантиметрів десять.

“Каждое утро Кристофер Робин выходил (с зонтиком) и втыкал палочку в том месте, до которого дошла вода, а на следующее утро палочка уже скрывалась под водой, так что ему приходилось втыкать новую палочку, и дорога домой становилась все короче и короче.”

Отак і ми сиділи й чекали поки дощ хоч трохи спаде, та де там. Він ніби дражнився: то йшов сильніше, то ледь помітно стихав, а потім починався з новою силою.

“Дождь все лил, и с каждым днем вода подымалась немножко выше, и вот она подошла уже к самому окошку, а Пятачок все еще ничего не сделал”.

Не витримавши ми почали складати все в наплічники щоб перебратись кудись де під наметом буде хоча б три сантиметри води, а не п’ятнадцять. Як виявилось вчора під час вибору місця Богдан промахнувся лише на чотири метри. Переставили ми намет й від безвиході лягли далі спати.

“Дождь лил, лил и лил, а Винни-Пух спал, спал и спал.”

Перед обідом злива скінчилась, й ми, вилізши з мокрого намету, витягли мокрі наплічники й почали сушити всі наші мокрі речі. Лишатись тут ще на одну ніч ми втратила бажання – треба їхати в печери там хоч з неба не капає.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *