Несподівані зустрічі продовжуються і заводять нас в храм Преах Віхеа

Січень 15, 2013 від Zina

Zina

Ми поспішали. Ми поспішали до наших чудових друзів в місто Сіємріп щоб разом, майже в родинному колі, відсвяткувати прихід нового року. Саме тому не заїжджаючи в столицю Пном Пень, ми переночували біля автостради і почали стопити на захід, на своїй шкурі перевіряючи всі правди і не правди про автостоп в Камбоджі.

Спали ми як полохані кролі, бо історій про пограбованих в Камбоджі туристів входять у “топ 10” з усіх історій про країну. Навіть тих двох німак, з якими ми їхали в одному авто, встигли обчистити два рази за десять днів. Тому ніж спав під однією подушкою, під другою – комп’ютер і електронна книга, між головами – фотоапарат, а біля руки – газовий балончик, зрештою як завжди. Але все було тихо і спокійно, аж до самісінького ранку, коли на наші речі ледь не наїхав екскаватор.

Цей жовтий монстр з гордим написом “Cat” на боці почав пересипати землю за два метри від нашого намету. Я думаю що надійнішого будильника ще не придумали – речі полетіли в наплічники з феноменальною швидкістю. Запихаючи речі в важких наплічник я нарешті наважилась викинути старі черевики. Вони, куплені на секонд-хенді за 80 грн, проходили зі мною всю осінь, зиму і весну в Києві, й служили вірою і правдою ще рік в подорожі аж до Бішкеку. В Киргизії через праву п’ятку почала протікати вода і це було останнім дзвоником. Пора. Але я ще більше двох місяців не могла попрощатись з цим взуттям і носила його в рюкзаку.

Тож ми вийшли з кущів з наплічниками за спинами і черевиками в руках. Я вирішила повісити їх на дереві біля дороги, щоб дати їм шанс послужити ще трохи якомусь місцевому кхмеру. На перехресті, до якого ми наближались, шкварились на ранковому сонечку з пів десятка тук-тукерів, кілька продавців фруктів і якісь перехожі. Троє тук-тукерів побачивши нас побігли, з рішучими поглядами відштовхуючи один одного руками і голосно щось волаючи. Хлопці бігли наввипередки здіймаючи куряву пилу. Хлопці бігли вперед показуючи на себе руками. Хлопці бігли за моїми черевиками. Невеличка сутичка і найспритніший гордо поніс “обновку” до свого тук-тука.

Ішовши дорогою, ми думали, може треба було ті черевики продати…

Дорога була погана, машин було мало. Одна з головних трас країни виглядала порожньою сільською українською дорогою: тут корова, там яма, тут сміття, там хтось йде пішки. А сонечко вже в дев’ятій ранку припікає добряче. Несподівано перед нами спинився заповнений по вінця галасливими дівчатами пікап. Його водій вийшов з авто, підійшов до нас і на чистій як місцева вода англійській мові сказав:
– Я впізнав ваш жест. Ви автостопщики, поїхали з нами якщо хочете, але місця лишились тільки в багажнику.
– Кізяк – питання! – відповіли ми, – хоч на даху, аби їхати!

В кузові пікапу вже сиділо двоє хлопців, що швиденько посунулись і допомогли нам разом з багажем втиснутись на купи сумок. Весела компанія виявились працівниками мікрокредитної організації, що взяла собі невеличку передноворічну відпустку і гайнула на корпоративний відпочинок. Їх маршрут проходимо західними і північними провінціями Камбоджі з заїздом на один чи два дні в Лаос, і першим пунктом їх культурної програми був монастир Преах Вихеа, який став яблуком розбрату між Камбоджею і Таїландом, бо стоїть рівненько на найвищій горі хребта, яким проходить кордон. Не так давно тут була чергова стрілянина між прикордонниками, а тому доступ до святині обмежений і контролюється військовими. Як нам сказали кхмери зазіхання Таїланду значно збільшились після 2008 року, коли храм внесли в офіційний перелік культурної спадщини ЮНЕСКО.

Навіть наші нові друзі до останнього моменту не знали, чи пустять їх на територію храмового комплексу чи ні, бо нещодавно тут була чергова стрілянина, і камбоджійці вирішили посилити свій гарнізон.

Тож пропонуємо вашій увазі храм Преах Віхеа…


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *