Уйгурські несподіванки

Листопад 24, 2012 від Bogdan

Bogdan

Опісля жестякового готелю наш шлях вів далі на схід. Попереду чекав засніжений Тянь-Шаньський перевал висотою десь 3200 м. На щастя перед основним підйомом, трохи померзнувши на майже порожній дорозі, нам вдалось знайти вантажівку, що довезла нас на той бік.


Вздовж підйому на перевал трохи нижче дороги була натягнута якась металева сітка, для чого вона тут, ми так і не зрозуміли. Машину, що з’їхала в кювет вона навряд чи втримає, в якості вітрового чи лавинного захисту тоненька сіточка теж марна.


За перевалом, пообідавши уйгурським пловом, застопили ще одну вантажівку з двома молодими хлопцями уйгурами.

Попереду було кілометрів сто сорок вузькою ущелиною до найближчого населеного пункту, а перевантажена машина тяглася повівльно-повільно, не більше тридцяти кілометрів на годину.

Тож до селища з надто довгою як для китайців назвою Балунтайжен ми доїхали вже поночі. Поставили намет за п’ятдесят метрів від залізниці, оскільки людей з таким ступенем втоми така дрібниця як гуркіт поїзда розбудити не здатна.

Зранку виявилось, що навколо вже не засніжені пологі й високі гори, а нижчі, але стрімкіші, наче вирізьблені з монолітного каменю.

Внизу попід кам’яними схилами кучкувались глиняні уйгурські халупки, домами чи навіть хатками назвати їх якось не випадає.

В цей момент на початку четвертого дня автостопу, не побоюсь цього слова, дупою Китаю здавалось, що справи наші покращуються. Ми проїхали найвищий перевал трасою 218, тепер в селищі нам потрібно знайти поворот ліворуч на трасу 216, а там до нашої мети – древнього Турфана якихось 200 кілометрів. Якщо пощастить, то за день доїдемо. Але де ж цей поворот? Питаємо у водіїв на автостоянці, деякі з них показують пальцем назад звідки ми приїхали, деякі хитають головами й емоційно повторюють: “Пусє! Пусє! (Недобре!)”.
А ось де він! У-у-упс! Приїхали!.. Автотраса державного значення 216 виглядає як тракт часів династії Мін. Простоявши більше години, ми так і не отрисали жодних доказів того, що хоч якісь автомобілі взагалі сюди їздять. Лише свіжі конячі екскременти вказували на те, що місцеві жителі користуються радше кіньми…

Отут в нас здали нерви. Чотири дні холоду, голоду й водіїв-китайців, і ось результат – ми в ще більшій дупі аніж були до того. Тепер нам потрібно їхати далі 218-ою, що повертає на південь, й робити гак ще на кілька сотень кілометрів. А це означає нові холодні дні й ночі! А-а-а! Коли ж врешті закінчиться ця Уйгурія?!!
В цей момент ми були готові вивісити білий прапор і йти на залізничний вокзал по квитки в тепліші краї, де непотрібно вночі в наметі вдягати весь одяг, який в тебе взагалі є, а вдень відігріватися хіба що в кабінах вантажівок. Та от халепа! В цій дупі, хоч і є залізниця, але вокзалу в містечку не виявилось, тож довелось стопити далі по 218-ій до найближчого більшого міста, де можна сісти на поїзд.

Та як вже не раз бувало, в момент коли ми вже були готові здатися, нам врешті посміхнулася удача. Машина, яку ми застопили до найближчого міста, їхала далі аніж ми очікували, й висадила нас біля самісінької автостради. Справжня автострада по дві смуги в кожну сторону з роздільною лінією посередині, з сотнями й тисячами машин. І тут почалось! Виявилось, що на противагу 150 км в день по локальним дорогам, китайськими автобанами можна проїжджати і 500, і 800, і тисячу кілометрів в день. Тут справи пішли вже краще.

До Турфана ми доїхали наступного дня вранці. Тут і закінчився перший етап нашого китайського автостопу, дуже непрості й холодні 900 кілометрів.


  1. Лиля и Сережа коментує:

    Держитесь!!!!Мы мысленно с Вами.Согревайте друг-друга!Мы вас любим.

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *