В Ангкор Ват на шару

Лютий 2, 2013 від Zina

Zina

Починати треба з того що абонемент на день для однієї людини в храмовий комплекс Ангкор коштує 20 баксів. За цю астрономічну суму на вході кожному туристу роблять фотку і друкують бейджик, який далі і слугує за квиток. Вдень відрізни таку залітну пташку як ми від нормального туриста не складно – один погляд на шию де нема звичного синього шнурка від бейджика і попались.


А милі охоронці храму Бантей Срей пояснили, що запарились бігати за усілякими іноземними зайцями, тому тепер, якщо когось зловлять то виписують штраф в розмірі 100 баксів, і відпускають на всі чотири сторони. Правда відпускають прямо там де зловили, і нещасний турист лишається прямо по середині храму без жодних документів про сплату штрафу, чим обов’язково скористається наступний коп-охоронець.

Наслухавшись цих страшних казочок ми відкладали відвідини храму до останнього, збирались з силами й заощаджували нахабство. Та робити нічого, по обіді в останній день перед від’їздом з Сієм ріпу ми рушили. План був простий як дрова – підійдемо до другорядного входу, а далі буде видно. Від нас до цього другорядного входу було 12 км. Йти пішки по розпеченій як сковорідка дорозі, відбиваючись від нав’язливих як серпневі мухи тук-тукерів, було випробуванням не для слабких духом. Нам зустрілось кілька традиційних кхмерських подвір’їв, де в купах сміття заввишки з людину копирсались кури, свині й діти. При нашому наближенні дити видавали довгу тираду на суміші кхмерської, англійської і французької, де поміж іншого можна було розрізнити: “Фото – ван долар!”.

Перед самою стоянкою автобусів ми звернули в джунглі й, визначивши напрям по сонцю, пішли нарізати кола невідомими вузенькими стежками. Стежки перетинались, повертали під неймовірними кутами, вертали назад і зникали взагалі. Пів години і ми знову на стоянці автобусів перед касою. Вертаємо назад і знову кружляємо в непролазних хащах джунглів. Між деревами лунає моторошний звук, схожий на поліцейську сирену, яку заклинило на найвищій ноті. Тональність нагадувала сигнал попередження при ядерній атаці, ніж якесь живе створіння, а тому ноги самі собою йшли вперед швидше.

Перемазані павутиною, озброєні палицями й зовсім ошалілі від лісової сирени ми знову вибігли на дорогу. На наше щастя за касою! Та радість тривала не довго. Навіть тут, на території храмового комплексу, всі порядні блідолиці їздять транспортом: автобусами, тук-туками, авто чи мотобайками. Ми, йшовши пішки, привертали більше уваги ніж двоє папуг в зграї горобців серед зимових снігів дальньої півночі. Не довго думаючи пірнаємо знов в джунглі й виходимо до величезного колеса, що колись мало підіймати воду для акведука.

Наступна зустріч неприємно вразила Богдана. На павутині, розтягнутій прямо по середині стежки сидів здоровенний павук. Величезні помаранчеві щелепи, жовта спина, на якій творець намалював справжнісінький череп, довжелезні чорні блискучі ноги з жовтими колінами – все це вкупі було розміром з мою долоню й наводило неабиякий ірраціональний страх на мого чоловіка.


Ще година блуканні джунглями і ми стоїмо перед суцільною водяною перепоною за якою на другому березі височіють вже знайомі нам обриси храмового паркану. Варіантів в нас було рівно два, один нахабніший за інший: 1. взяти човен, що прив’язаний тут біля берега й спокійно плисти ним на зустріч пригодам.
2. йти вздовж берега до дамби зі шлагбаумом біля якого перевіряє квитки коп.

Ми вибрали берег. Гордо пройшли в трьох кроках від копа, спустились до води і пішли вздовж водяної кромки по дамбі вперед, оминаючи дерева і кущі, що підступно вилазили прямо нам на дорогу. Ми старанно робили вигляд що йдемо не далеко і лише фотографуємо вечірнє сонечко й затоплені дерева.


Ми це зробили!!! Ось він Ангкор освітлений останніми сонячними променями.


Ніби підтримуючи славу про себе, як про лінивий народ, чи підкорюючись чарівній паличці під назвою “п’ята година – пора додому” з території храму зникли майже всі охоронці.



А нам і ще пів сотні туристів лишалось тільки клацати фотоапаратами й бігати туди-сюди шукаючи найкращий ракурс для останніх вечірніх фотографій.



Темні криті галереї, які потрібно пройти перед входом в храм, не тільки захищали віруючих від спеки та дощів, а слугували для розділення храму на яруси та сектори.


Кожен вихід з такої галереї на залите сонцем подвір’я перехоплював подих, бо неймовірна краса й декоративність храму в поєднанні з його масивністю вражала до глибини душі.


Храм побудував кхмерський король Cур’яварман II щоб посилити власний вплив, увіковічнити себе зв’язавши з власним іменем найбільшу релігійну споруду імперії, збільшити значення столиці, як культурного центру й мати місце де спокійненько лежати в тіні монументальних кам’яних споруд після смерті.



Щоб ніхто не забув Suryavarmanа, на стінах Ангкор Вату вирізьблені монументальні батальні сцени з його славних військових перемог. Кожен сантиметр стіни, вкритої тонкою детальною різьбою на якій видно не тільки середньовічну зброю і шляхи її застосування, а й перекошені від жаги вбивства обличчя простих кхмерських солдатів, коней і бойових слонів.


Та найбільше уваги приковують не баталії а тонкі лінії, що своїм переплетінням окреслюють стани танцівниць Апсара на внутрішніх стінах відкритого двору Ангкору.

Їх великим округлим персам геометрично правильної форми, товстим чуттєвим вустам і великим виразним очам можуть позаздрити всі сучасні королеви краси. А символічні пози та па вважаються класичними для сучасних танцівниць Апсара.


Кажуть на стінах храму майже дві тисячі танцівниць, добре що вони були заховані від сторонніх очей в нетрях джунглів, бо спокуса взяти одну таку кобіту до себе до дому мала б переслідувати кожного чоловіка і вдень і в ночі.


Як ми не старались роздивитись все якнайшвидше, часу нам забракло. Сонце сіло за джунглі, кинувши останній промінь на храм й надавши небу м’якого рожевого кольору. В галереях стало темно й моторошно. Безголові скульптури Будди не помітні на фоні стін зловісно виблискували золотом одеж.


Залишені без нагляду охорони європеоїди повилазили як кури в курнику на найвищі дошки і повсідались на вікнах храму, голосно обговорюючи готелі, дівчат і якість пива, яке вони цідили з запотілих банок.


Інша когорта ловила в здоровенні телеоб’єктиви своїх фотокамер останні вечірні кольори, що змінювались на небі від жовто-рожевого до бузкового. Чорні абриси храму в оточенні кокосових пальм з ажурним листям були живою ілюстрацією, відомою по всіх туристичних проспектах присвячених Камбоджі.



Ми вийшли з храму в повній темряві й, відбиваючись від тук-тукерів, довго йшли пішки в місто. В голові була каша з образів танцівниць, різьблень та променів сонця в озерах навколо храму.



  1. Оля коментує:

    Неперевершено, яка краса!!!

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *