Як ми їли дуріан

Квітень 6, 2013 від Zina

Zina

На тропічних деревах ростуть два типи колючих їжаків. Це джекфрути, чи більш звична для нас назва – плоди хлібного дерева, і дуріани. Поїдаються вони відповідно хліб до обіду, а дуріан – як один з найсмачніших і найвишуканіших десертів. Існує, правда, один суттєвий недолік того десерту – аромат, що викликає в незвиклих до нього людських організмів нестримний блювотний рефлекс. Через це з фруктом навіть добре замотаним в пакети вас не впустять в державні установи, готелі і ґестхауси. Ми довго тримали себе в руках і обходили дальньою дорогою цю суміш горіхово-вершкового смаку з запахом скунса і цибулі. Та прийшов час, і ось нарешті ми дозріли до того щоб спробувати цей фрукт.


Морально готові ми були ще в Камбоджі, але ціна дуріана здалась нам суцільно грабіжницькою – 6$ за один кілограм, при тому що знайти колючку, що важить менше двох кіл не було ніякої можливості, а з кілограмму всього фрукта їстівної частини – максимум грам двісті. Походили ми в місті Кампот біля дуріанів, і як та лиса з байки, вирішили що вони ще недостиглі. Тут в Тайланді і ціна була демократичніша (всього один долар за кілограм) і розміром їжаки були з їжаків, а не з камбоджійських підсвинків.

Весь вечір протягом уроку англійської мови мені не давав спокою сморід, що розповсюджував замотаний і зав’язаний в два пакети дуріан. Коли ж ми на витягнутій руці принесли придбане “щастя” додому й показали містеру Пану, він звів очі догори й сказав:
– Давайте ви будете це їсти зранку. Зранку краще – корисніше і смердить менше.

Далі ця штука своїм смородом не давала мені спати ще й пів ночі поки температура навколишнього середовища не впала, а з нею знизилась і ароматність дуріана.

Невиспана я була налаштована неймовірно рішуче – з’їмо це зараз, щоб воно більше не пахло і очі не муляло. Дуріан був розламаний на скибки і на світ божий показалась їстівна м’якоть. Вона була брудно жовтого кольору, м’яка і волокниста на вигляд, ну і, звісно, смердюча. Пахла зранку вона як стара печена цибуля, яку забули в духовій шафі на кілька днів і раптово знайшли.

Якщо заткнути носа однією рукою а другою їсти – то було не так вже й страшно. Правда спочатку здалось що дуріан зіпсувався. Бо фруктова м’якоть в моїй свідомості має бути пружньою, твердою і щільною, а ця була глевка і за консистенією схожа на гнилий апельсин, а за смаком – на суміш печеної цибулі, вершкового масла і цукру…

За два заходи ми таки з’їли цю колючу розкіш. Але з того дня більш ніяких дуріанів з базару Богдан не приносив.


Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *